Розділ 17

Алегро

Пролетівши океан, спустилася на святій горі Синай. Багряне сонце вже виходило на небосхилі, сповіщаючи про настання світанку.

— Рафаїле! — закричала на всю горлянку. — Рафаїле! Ти мені потрібний!

— Рафаїле! Рафаїле! — почувши позаду себе знущальний тон, обернулася.

— Ти? Але як? — голос зрадницькі затремтів.

— Магія жертвоприношення. Порушений бар’єр між землею та пеклом, і я знайшов вихід, крихітко, — вишкірився. — Астарот мав план на мене. Батько, сидячи у клітці, також. Я, ступивши на землю у тілі нефіліма, порушив їхні задуми. Зрештою, хочу відчути весь смак життя, — повільно почав підходити, — і ту, яка заполонила думки не лише нефіліма, — примружив погляд.

Дивлячись в його чорні очиська, я зробила крок назад.

— Здобувши тіло Натана, ти все одно ніколи ним не станеш! — фиркнула.

— Ти думаєш, архангели допоможуть тобі? — злісно засміявся. — Якщо вони пожертвували одним нефілімом, думаючи, що твій Натан зможе стримати мене, то вважаєш, що вони врятують тебе? — різко схопивши мене за лікоть, гнівно промовив.

Моя душа рвалася до нього. Серце відгукувалося на дотики, але розум твердив, що це не Натан, що це потвора: син Люцифера — Брагнус, який захопив тіло коханого. Я заплющила очі й відчула, як по щоках потекли сльози.

— О, дорогенька, не варто лити сліз, — доторкнувся до щоки.

«Це не Натан, не він. Не дозволяй йому обдурити себе» — кричав внутрішній голос.

Я боролася з почуттями й, не витримавши, закричала.

— Не смій торкатися мене! — гаркнула та ступила на край.

— Твій Натан також проти того, щоб я чіпав тебе, — засміявся. — Він намагається противитися мені, знищити зсередини, але, якщо загину я, загине й він! — розвів руками.

Від його слів тіло почало лихоманити. Гнів, суперечність, лють, образа та біль, усе перемішалося в одне.

— Я ненавиджу тебе, Натане! — закричала. — Ти покинув. Залишив мене!

Налетівши на нього, почала бити кулаками в груди. На кілька хвилин він застиг на місці. Доки сутність, син Люцифера, остовпів від здивування, я продовжила кричати, бити та плакати одночасно.

— Я майже розчулився, дівчинко! — фиркнув. — Від твоїх сліз та страждань, страждає і Натан. Дякую тобі, адже він таким чином слабшає!

З усієї сили вдаривши його в обличчя, замахнулася крилом та відштовхнула від себе.

Я не можу бачити його. Не можу завдати йому фізичного болю, адже розуміючи, що Натан живий, десь там у глибині ховається його душа, стрибнула з гори та полетіла від гріха якомога далі.

Приземлилась біля будинку, де мене вже чекали Віктор та Анна. Вони накинулися з питаннями, а я, не маючи змоги щось відповісти, приховала крила та мовчки попленталася у будинок.

Спочатку зайшла у ванну кімнату, щоб змити із себе весь бруд, а в голові думки одна за одною були: «Рафаїл покинув мене!», «Син Люцифера у тілі Натана», «Що робити далі, як повернути Натана?».

Повернувшись у кімнату, прилягла на ліжко, але було страшно навіть заплющити очі, тому покрутившись, як дзиґа, одягнулася та спустилася донизу.

— Алегро, не хочеш розповісти, куди зникла? — спокійним тоном запитав батько.

Анна щось хотіла сказати, але батько так поглянув на неї похмуро, що жінка присіла та замовкла.

— Ну? — склав руки на грудях. — Я чекаю!

Я могла промовчати, придумати якусь іншу історію, куди зникла, але не бачила сенсу, тому й розповіла правду. Батько та Анна мовчали, доки зрештою я не зупинилася та не схилила голову.

— Зрозуміло! — сказав. — Збирай речі, Алегро. Ми відправляємося у землі Атарі!

— Тату, — обурилася, — я нікуди не піду!

Це була наша перша суперечка!

Після невдалої розмови та заперечень, я психанула та вибігла з будинку, як ошпарена. Розуміла, що батько хвилювався, але я не могла покинути Натана. Я повинна врятувати його, навіть, якщо ціна буде занадто велика.

«Нехай світ тоді горить вогнем!» — з такими думками піднялася у небо й, байдуже було, якщо мене хтось побачить із людей.

Натан

Рятуючи Алегро та Атарі, я розумів, які будуть наслідки. Добровільно стрибнувши у пастку знав, якщо виберуся з пекла, то лише з багажем у вигляді сина Люцифера.

Бувши прив’язаним ланцюгами у пеклі та втративши крила, які випалили вогнем, я не відчував болю й, зрештою, здавшись перед демонами, які лікували такій легкій здобичі, впустив у своє тіло Брагнуса. Руна Михаїла приховала мою душу від сина Люцифера, утім, мерзотник виявився хитрішим, ніж я очікував. Йому потрібна була не лише моя сила, щоб вийти з пекла та відродити своє понівечене тіло та зруйнувати баланс магії на землі, але й Алегро. Я зробив помилку, коли показав Брагнусу, що моя свідомість ще жива.

Я зненавидів себе, коли відчував її біль та страждання. Лише на кілька хвилин я зміг стати собою, побачити її своїми очима, але Брагнус заволодів моєю свідомістю й дав зрозуміти, що тепер так просто не відступиться від неї. Я проклинав себе за свій вибір та слабкість. Палав у вогні власної свідомості, у клітці, і цей біль був болючішим, ніж спалені крила чи фізичне катування.