1. Жила собі дівчинка

Ах, Насте, Насте. Біляве волосся, сині очі. Що ж ти з собою зробила? А все через це кляте кохання.

Жила собі дівчинка. Відмінниця. Вихована. Не п'є. Не курить. Не гуляє. Родина гарна: батько, мама, бабуся та кокер-спанієль Шаня. Заможна така родина. Настя взута, одягнена, нагодована. Все є — все, чого душа побажає.

І так вона жила собі тихо та скромно до своїх шістнадцяти років. Доки не зустріла його.
Це було восени. Коли ще не зовсім осінь, але вже й не літо.
Ах, це кохання з першого погляду! Хто знає, той зрозуміє.

Вона з того дня ані спати, ані їсти не хотіла. Не могла. Ох, дівчинко, дівчинко... І куди ж тебе тягне? Вчилася б собі далі. От воно тобі треба — те кохання? І чому, чому тебе ніхто не попередив, щоб ти трималася якнайдалі від тих хлопців?

А він і не знав. Не думав. Не помічав, як дивляться на нього ці сині закохані очі. Вони ще взагалі не були знайомі.
Хто він? Звідки? Аж серденько завмирає, як вона уявляє себе поруч із ним.

Насте, Насте. Навіщо він тобі? Школа, подруги, навчання — все це її вже не цікавило. Цікавило інше.
Це саме про нього вона мріє ночами.

— Ти наче схудла? — каже подруга. — Та ти бува не закохалася?
— Хто? Я? Закохалася? Та ні в життя! — сміється, божиться Настя, а в самої аж серце завмирає від туги.

Закохалася, закохалася... Колотиться собі серденько. І солодко так від цих думок десь там, унизу живота. Метелики. Ті самі метелики.

Вони ще не знайомі, та Настя знає і вірить, що це лише справа часу. Ах, дівчинко, дівчинко, і нащо воно тобі — те кляте кохання?

А за вікном осінь. Тепла, запашна, весела. Коли ще немає довгих жовтневих дощів і все листя наче ще висить на гілочках.

Приходить вечір, і Настя поспішає до кухні. До вікна притулилася і дивиться в усі свої сині очі. А ось і він. Він! Серце завмирає, і вона швидко біжить вдягатися.

— Ти куди? — гукає їй бабуся.
— Гуляти з Шанею! — вже із самих дверей відповідає їй Настя і біжить скоріше донизу, щоб хоч здалеку побачити й почути його.

Хто він такий? Вона й сама не знає відповіді на це, здавалося б, дуже просте питання. Він нізвідки.
Хто він? Хто він? — крутяться різні думки в дівочому ніжному серці.

Це сталося так раптово...
Хто він? Хто він? — те саме питала в себе Настя. Якби ж вона тільки це знала. Ах, Насте, Насте. Біляве волосся, сині очі. От треба ж воно тобі!

Це сталося днями. Вона вийшла, як завжди, ввечері погуляти зі своєю собакою. А біля під'їзду стояли два хлопці. Вони на когось чекали. Немісцеві, бо місцевих вона тут усіх знала. Ах, Насте, Насте, йшла б ти повз...

Але їй сподобався один із них. Вона аж очей від нього відвести не могла. Вона стала позаду — наче з собакою тут гуляє, а сама тільки й робила, що дивилася. Дивилася та до тями ніяк прийти не могла.

У нього теж були такі самі сині очі, як і в неї. Тільки в нього темніші, а в Насті — світлі, майже блакитні.

Ох, Насте, Насте. Сині очі, біляве волосся. Добре серце, красива душа. От навіщо тобі оте кохання?