Розділ 4. Ілюзія зцілення

Час у крамниці «El rincón de las raíces» не вимірювався годинами чи днями тижня. Він вимірювався поставками свіжих квітів, зміною кольору води у пластикових відрах і тим, як повільно, міліметр за міліметром, Мікаліна поверталася до життя.

Минуло три тижні з тієї ночі, коли вона з'явилася на його порозі під проливним дощем.

Кінець жовтня приніс в Андалусію різку, суху прохолоду. Важкі свинцеві хмари, що тижнями висіли над містом, нарешті розсіялися, звільнивши місце для високого, блідо-блакитного неба, яке здавалося вицвілим від холоду. Вітер змінився: тепер він дув з півночі, приносячи запах паленого листя і змушуючи перехожих глибше ховати обличчя в коміри пальт.

Усередині крамниці повітря залишалося незмінним — густим, вологим і спокійним. Але атмосфера невловимо трансформувалася.

Мікаліна більше не була тією безтілесною примарою, що цілими днями сиділа в темному кутку, обхопивши коліна. З неї ніби поступово сходив шар попелу. Її шкіра втратила ту лякаючу, паперову блідість, на щоках з'явився ледь помітний, але живий рум'янець. Вона випрала свої речі, і тепер замість його безформних светрів носила свої улюблені кашемірові кардигани і м'які джинси.

Але найголовнішою зміною були її очі. З них зникла та випалена, мертва порожнеча. Її погляд знову почав фокусуватися на предметах, на людях, на ньому.

Ранок вівторка почався інакше.

Даніель прокинувся ще до світанку, але не від звичної безсоння, а від того самого болю. Цього разу це було не просто ниюче відчуття під лівими ребрами. Це був різкий, сліпучий спазм, ніби хтось встромив йому між ребра розпечену спицю і повільно провернув її.

Він різко сів на ліжку (останні тижні він спав на розкладному дивані у задній кімнаті, віддавши своє ліжко Мікі), інстинктивно схопившись рукою за груди. Дихання перехопило. Кімната на мить попливла перед очима, розпадаючись на нечіткі тіні. Даніель стиснув зуби так сильно, що відчув смак металу в роті. Він завмер, боячись зробити навіть найменший рух, чекаючи, поки напад відступить.

«Тільки не зараз. Будь ласка, тільки не зараз», — билася в його голові панічна думка.

Хвилина тягнулася, як година. Поступово, дуже повільно, невидимі лещата на його серці почали розтискатися. Дихання стало переривчастим, але повітря нарешті почало надходити в легені. Лоб Даніеля вкрився холодним, липким потом. Він обережно відпустив тканину своєї футболки, яку до цього стискав у кулаці.

Він знав, що це означає. Він не був дурнем і давно помічав інші симптоми: раптову слабкість, яка накочувала посеред дня, задишку після того, як він піднімав важкі відра, дивний, сухий кашель, який він списував на протяги. Його тіло, його надійний механізм, який він завжди ігнорував заради інших, тепер виставляло йому рахунок. І рахунок цей був остаточним.

Але він не міг дозволити собі розклеїтися. Вона ще не була готова. Вона щойно почала спинатися на ноги, він не міг скинути на неї тягар своєї хвороби. Якщо вона дізнається, що він помирає, вона залишиться з почуття обов'язку і провини, а це було найостанніше, чого він для неї хотів.

Даніель витер лоб тильним боком долоні, змусив себе зробити глибокий вдих і повільно підвівся. Ноги здавалися ватяними, але він уперто попрямував до ванної, щоб вмитися крижаною водою і змити з обличчя сліди нічного жаху.

Коли він вийшов у торговий зал, годинник показував сьому ранку. Але крамниця вже не була темною.

У кутку, біля робочого столу, горіла лампа. А за столом стояла Мікаліна.

Вона була одягнена в його білу сорочку, рукава якої були недбало закочені до ліктів. Її волосся було зібране на потилиці у недбалий пучок, закріплений звичайним дерев'яним олівцем. На столі перед нею лежав оберемок сухоцвітів: гілочки бавовни, срібляста лунарія, лаванда і жорсткий, колючий статице.

Мікаліна невміло, але дуже зосереджено намагалася зібрати їх у невеликий букет. Її тонкі пальці обережно перебирали сухі стебла, намагаючись не зламати крихкі квіти.

Поруч із нею, на самому краю столу, сидів великий чорно-білий Сеньйор Сомбра. Кіт обгорнув хвіст навколо лап і уважно, з майже людською поблажливістю спостерігав за її діями. Час від часу, коли якась гілочка падала зі столу, Сомбра ліниво простягав лапу, ніби вказуючи їй на помилку, але не заважав. Цей кіт, що з'явився нізвідки і став символом їхнього дивного прихистку, здавалося, уклав із Мікаліною мовчазний пакт про ненапад і навіть своєрідну дружбу.

Даніель зупинився в тіні дверного отвору, не наважуючись порушити цю сцену.

Це було видовище, від якого у нього знову защеміло в грудях, але цього разу від зовсім іншого, солодкого болю. Жінка, яку він кохав усе життя, стояла в його крамниці, в його сорочці, і вчилася працювати з його квітами. У це коротке, крихке ранкове вікно вони виглядали як справжня пара, як родина, яка ділить спільний побут і спільну тишу.

Мікаліна потягнулася за гілочкою лаванди, і тихий шелест сухоцвітів видав її присутність. Вона раптом підняла голову і помітила його.

Вона не здригнулася і не відвела погляду, як робила це в перші дні. Навпаки, куточки її губ ледь помітно піднялися вгору. Це ще не була справжня усмішка, але це був її провісник — сонячний промінь, що пробився крізь товщу води.

— Доброго ранку, — сказала вона першою. Її голос звучав м'яко, без звичного надриву. — Ти сьогодні довго спав. Я вирішила не будити тебе.

Даніель зробив крок із тіні. Він намагався йти рівно, контролюючи кожен рух, щоб не видати тієї слабкості, яка все ще луною відлунювала в його м'язах після ранкового нападу.

— Доброго ранку, — відповів він, підходячи ближче. Повітря навколо неї пахло сухою лавандою і кавою. Кавою?

Він здивовано підняв брови, помітивши на столі дві паруваті чашки.

— Я сама зварила, — ніби прочитавши його думки, відповіла Мікі, і в її тоні прослизнула ледь вловима нотка гордості. — Сподіваюся, я не зіпсувала твою ідеальну арабіку. Я бачила, як ти це робиш. Золота пропорція і таке інше.