Розділ 4

Сава оглянув усю кімнату, ніби шукав когось. Я склала руки на грудях і швидко попрямувала до нього. Цікаво, як він буде пояснювати мені це все.

— О, Лілі, а я тебе шукаю, — голосно сказав хлопець, коли помітив мене.

— Не думала, що ти будеш тут, — мовила я.

— Я не планував іти, але Матвій вчепився і буквально пів години назад я вирішив все ж прийти.

— Чому мені не сказав? — спитала я, уважно дивлячись в його блакитні очі. — Я тобі сьогодні цілий день писала, а ти ігнорував мене.

— Вибач, я просто втомився на тренуванні, а потім у мене ще й телефон розрядився, — відповів він.

Я кивнула у сторону новеньких, а тоді заговорила до Сави:

— Ти з ними прийшов?

— Ем, — хлопець глянув на Аделіну. — Ми зустрілися біля воріт.

— Зрозуміло, — буркнула я.

— Ей, Лі, що з настроєм? — раптом спитав Арсен і закинув свою руку на моє плече.

Це мені страшенно не сподобалося, але від здивування я не могла заперечити йому. Просто стояла і дивилася на хлопця великими очима. Що він собі взагалі дозволяє?

— Хочеш прокатаю тебе на своєму байку? — Арсен підморгнув мені.

— Обійдуся, — різко сказала я і скинула його руку зі свого плеча.

— Яка ти нудна, — підсумував хлопець.

Я повернула голову до Сави, щоб поскаржитися йому на цього Арсена, але від мого друга вже й слід простив. Аделіни теж не було. Яка ймовірність, що вони пішли кудись удвох? Дуже велика...

— Шукаєш свого друга? — спитав Арсен, а я роздратовано закотила очі.

— Якщо я така нудна, то чого ти причепився до мене?

— Мені подобається тебе дратувати.

— А мені подобалося, коли тебе тут не було, — сказала я і відійшла від нього.

— Піди випий щось, — мовив Арсен, — може, хоч тоді не будеш таким стервом. Тільки знаєш, сумніваюся, що це допоможе. Такі як ти не змінюються.

Хлопець впевнено попрямував у сторону кухні. Звісно, там же вся випивка. Я дивилася йому в спину, ледь стримуючи свою злість. Ще й Сава кудись дівся. Зрадник.
Мій настрій був зруйнований повністю. Віта танцювала з Матвієм, Юлею і Настею. Я ж просто стояла, дивлячись на них. Вже тисячу разів пошкодувала, що взагалі прийшла сюди.

— Тримай, — раптом почула голос Сави й побачила перед собою паперовий стаканчик.

— Що це? — спитала я.

— Кола, — відповів хлопець і легенько усміхнувся.

— Де ти був?

— Запропонував Аді випити. Ти ж розмовляла про щось з Арсеном, а вона так сором'язливо стояла збоку. Це не дивно. Все-таки Ада тут майже нікого не знає.

— Дивно, що ти взагалі про мене згадав, — буркнула я, зробивши ковток коли.

— Лілі, що відбувається? — серйозно спитав Сава. — Останнім часом ти стала якоюсь дратівливою. Я не люблю, коли мене обмежують у спілкуванні. Ми з тобою не пара, а просто хороші друзі. Таке враження, ніби ти ревнуєш мене.

— Не ревную, — заперечила я. — Просто...

— Це нормально, що мені може хтось подобатися. Тільки навіть якщо у мене з'явиться дівчина, то це не змінить мого ставлення до тебе. Ти завжди була і будеш найближчою мені людиною, — Сава усміхнувся й обережно взяв мене за руку. — Ми ж найкращі друзі й завжди будемо ними.

— Вона подобається тобі? — спитала я, намагаючись не видати те, як хвилююся.

— Аделіна не схожа на жодну дівчину, яку я знаю. Вона особлива і я відчуваю це, — відповів хлопець, замріяно глянувши у сторону дівчини.

— Іди до неї, — тихо сказала я, усміхаючись. — Запроси її на танець. Якраз повільна музика.

— Думаєш, вона погодиться?

— Навіть не сумніваюся.

Сава глибоко вдихнув і підійшов до Аделіни. Моя усмішка одразу ж впала. Він взяв її за руку та запросив на танець. Дівчина трохи сором'язливо усміхнулася, але кивнула, погоджуючись. Хлопець повів її на середину танцмайданчика. Вони почали хитатися з однієї сторони в іншу, а я просто спостерігала за ними. Чомусь так сумно й образливо стало. Ще якась дивна заздрість з'явилася. Так і хотілося крикнути Саві, чому вона, а не я?
Я відвела погляд і помітила, що Арсен спостерігає за мною. Він надто уважно розглядав мене і навіть не приховував цього. Я трохи роздратовано закотила очі, а тоді попрямувала на кухню. На столі стояло дуже багато різноманітної випивки. Моя долоня потягнулася до пляшки з мартіні, але чоловіча рука різко випередила. Я підняла погляд і побачила якогось старшого хлопця. Він усміхнувся, взяв чистий стаканчик і налив туди мартіні. Потім хлопець простягнув мені його.

— Негарно, коли дівчина сама собі наливає, — сказав він.

— Дякую, — відповіла я і взяла стаканчик.

— Тобі хоч є вісімнадцять?

Я похитала головою, заперечуючи. Знаю, що в моєму віці заборонено вживати алкоголь, але хто в шістнадцять не куштував його? Особливо, якщо зараз це здається мені життєво необхідним.

— Не напивайся сильно, — сказав той старший хлопець. — Нікому не подобаються п'яні дівчата.

Він підморгнув мені, а тоді просто пішов геть. Я подивилася на рідину у своєму стакані та зробила невеличкий ковток. На смак алкоголь був таким огидним, що я скривилася. Таке враження, ніби я п'ю якісь гіркі ліки. Я одразу ж відставила стаканчик і вирішила, що більше сьогодні пити не буду. Глянувши на годинник, побачила, що це вже одинадцята. Прекрасно! Значить, ще пів години побуду тут, а тоді вже піду додому. Треба ще Віту переконати, але вона, задається, дуже сильно веселиться в компанії Арсена. Невже між ними теж щось відбувається? Я глянула на танцмайданчик і побачила, що мої однокласники щось обговорюють. Раптом Віта попрямувала до мене.

— Будь ласка, скажи мені, що ми йдемо додому, — мовила я, коли подруга зупинилася навпроти.

— Ні, — вона дивно усміхнулася. — Ми зараз підемо у кімнату Матвія і будемо грати в одну цікаву гру.

— Яку ще гру?

— Побачиш.

— Але я не хочу ніяких ігор. Ти ж знаєш, що я не люблю таке.

— Будь ласка, Лілі, — почала просити Віта, а тоді нахилилася ближче до мене. — Це буде цікава гра і можливо, мені навіть вдасться поцілуватися з Арсеном.

— Що? — скрикнула я, бо мені вже не подобається ця гра.

— Ходімо!

Віта взяла мене за руку і потягнула до сходів. Ми піднялися на другий поверх, а тоді попрямували до кімнати Матвія. Мені дуже сильно хотілося піти геть, але я розуміла, що без Віти не зможу цього зробити. Все-таки за нами мала приїхати її сестра. Тільки подруга чомусь навіть не думає про те, щоб повертатися. Звісно, в неї ж тепер інші плани на ніч.

— А ось і ми! — радісно крикнула Віта, коли ми зайшли у кімнату.

Я побачила наших однокласників, що сиділи на дивані. Навіть Сава був тут. Він, правда, сидів на підлозі, бо для усіх місця не вистачило. Аделіна трохи посунулася на дивані, а Віта сіла біля неї. Мені ж уступив місце Матвій. Сам хлопець теж присів на підлогу. Це навіть здалося мені дивним, бо хороші манери — точно не про нього.

— Отже, правила такі, — заговорив Арсен, тримаючи у руках пляшку від пива, — спершу треба покрутити пляшку, а тоді потрібно поставити якесь цікаве питання тому, на кого показуватиме горличко. Якщо ви не хочете відповідати, тоді вам доведеться виконати бажання того, хто ставив вам запитання. Це щось подібне на "правда чи дія", але трохи видозмінене. Основна умова — не можна брехати. Хто починає?

— Я хочу, — крикнув Матвій і забрав пляшку в Арсена. Хлопець покрутив її й вона зупинилася на Віті. — Отже, чи є тут хтось, з ким би тобі хотілося зустрічатися?

Я глянула на подругу, а вона дещо сором'язливо опустила голову. Віта мигцем глянула на Арсена. Це було майже непомітно. Потім вона усміхнулася і відповіла:

— Є! Але я не скажу, хто це.

— Окей, — Матвій кивнув на пляшку. — Тепер ти крутиш.

Віта потерла руки, а тоді покрутила пляшку. Вона зупинилася на Аделіні.

— Чому ви з братом переїхали сюди? — спитала Віта, а я легенько усміхнулася.

Здається, стає цікавіше.

— Тому що нашому батьку запропонували тут роботу, — відповіла дівчина. — Тут було більше перспектив для нього.

Наступною крутила пляшку Аделіна. Вона зробила це досить сильно. Після декількох обертів, горличко показало прямо на мене.
Я подивилася на дівчину, чекаючи на її запитання. Мені справді було цікаво, що вона спитає.

— Яка у тебе найзаповітніша мрія? — сказала Аделіна.

Я очікувала будь-чого, але це питання здивувало мене. Відвівши погляд, я глибоко вдихнула, а тоді відповіла:

— Щоб від мене перестали вимагати те, чого я не хочу. І ще я мрію займатися тим, що мені дійсно подобається.

Можливо, ця відповідь була дещо дивною. Хтось і не зрозуміє мене. Вони ж думають, що у мене все прекрасно. Лише Сава знає, як усе насправді. Я покрутила пляшку і вона зупинилася, вказуючи на Арсена. Деякий час я дивилася на нього, думаючи, що саме спитати. В голові крутилося багато різних запитань.

— Скільки тобі років? — спитала я те, що мене турбувало ще з першого дня його появи.

— У лютому буде вісімнадцять, — спокійно відповів він.

Я задумалась, бо мені справді дивно, чому він в одинадцятому класі. Він вже мав вчитися на першому курсі, але аж ніяк не в школі.
Коли пляшку покрутив Арсен, то я молилася, щоб вона не показала на мене. Від цього хлопця можна очікувати будь-чого. Як на зло, пляшка зупинилася на мені. Що ж це таке? Вже двічі доведеться відповідати.
Арсен уважно дивився на мене, а я не відривала свого погляду від його очей. Він надто довго думав, що саме спитати. Мене вже ледь не трясло від цього дивного хвилювання.

— Так багато питань до тебе, Лі, що дуже складно вибрати щось одне, — сказав він. Знову це його "Лі". — Коли у тебе був перший поцілунок?

Я подивилася на нього, піднявши брову, ніби мовчки питала: "Ти що, придурок? Не міг нічого кращого придумати?".

— Коли мені було п'ять, один хлопчик поцілував мене у щічку, — відповіла я.

— Ні, таке не рахується, — засміявся Арсен і всі чомусь зробили те саме. — Я маю на увазі справжній дорослий поцілунок.

Я трохи знервовано посунулася на стільці. Не люблю таких надто особистих питань. Особливо, якщо врахувати те, що я досі ні з ким не цілувалася. Я оглянула усіх присутніх. Віта минулого року поцілувалася з одним старшокласником. У Юлі вже давно хлопець є. Сава теж цілувався раніше. Він сам мені про це розповідав. Здається, це робили усі, крім мене. Чомусь стало соромно. Не буду ж я їм зізнаватися в такому особистому. Але і збрехати не зможу, бо просто не вмію цього робити. Усі одразу помітять.

— Я не буду відповідати на це питання, — впевнено сказала я і подивилася на Арсена. — Не люблю, коли лізуть в особисте.

— Ти ж знаєш, що тепер повинна виконати моє бажання, — з якоюсь надто дивною посмішкою сказав хлопець.

— І яке ж у тебе бажання? — поцікавилася я.

— Мммм, — хлопець вдав, що задумався. — Завтра після уроків підеш зі мною в одне місце. Запрошую тебе на побачення.

— Що? — я почала сміятися, а тоді різко піднялася. — Мені набридла ця гра. Я йду геть.

— Зустрінемося завтра, Лі. Бажання ти повинна виконати. Я чекатиму тебе о третій біля воріт школи.