І ВДОМА

Сан-Паулу, Бразилія, 1970 рік.

Удар. Ще один. Глухий, важкий звук, ніби молот б’є по мокрому мішку.

Скривавлений юнак безсило повис на довгих шкіряних ременях, що звисали зі стелі підвалу. Руки були підняті високо над головою, зап’ястя стягнуті так міцно, що шкіра вже почала лускатися. Худий, майже хлопчачий торс вкривали свіжі синці – фіолетові, червоні, де-не-де вже чорні. Кілька саден сочилися тонкими цівками крові, яка змішувалася з потом і стікала по ребрах, зникаючи під поясом брудних штанів.

Він важко дихав, голова звисала вперед, мокре від поту волосся прилипло до лоба. Але запалі темні очі – гарячі, як у хворого на лихоманку – незгасно дивилися крізь тонкі цівки поту на чоловіка, що стояв просто перед ним. Високий, кремезний, що, здавалося, після стількох ударів навіть не став дихати важче. Лише легкий блиск поту на скронях виказував, що він працював. На правій руці, на кісточках пальців, уже проступила кров – не його.

– Якщо ти зараз розповіси, де зберігається вибухівка, тебе відведуть нагору, – сказав чоловік спокійним, майже знудженим тоном. Голос у нього був низький, трохи хрипкий, як у людини, яка багато курить. – Накладуть шви, перев’яжуть. Дадуть води. Ніхто не дізнається, що це ти сказав. Поки що у тебе немає незворотних ушкоджень… Поки що.

Хлопець важко видихнув. Повільно прикрив очі, роблячи вигляд, що розмірковує. Насправді він просто намагався зібрати сили. Кожне вдихання віддавалося гострим болем у ребрах – напевно, якесь з них уже тріснуло...

Чоловік перед ним спокійно чекав.

Юнак зібрав за щокою побільше слини, густої, змішаної з кров’ю від розбитої губи й розхитаного зуба. Смак був мідний, гидкий. Він повільно підняв голову, дивлячись капітанові прямо в очі.

– Пішов ти… капітане Раул!

І плюнув щосили.

Та чи то через слабкість, чи тому, що чоловік перед ним був значно вищий, але поцілити в обличчя, як хотів, не вдалося – плювок повис на темній сорочці, трохи нижче лівої кишені, і повільно потік вниз, залишаючи слизький слід.

Чоловік опустив погляд на пляму. На мить у підвалі стало абсолютно тихо – лише чути було важке, свистяче дихання хлопця. Одним клацанням нігтя він збив слину на брудну мокру підлогу, де вже було повно крові, води й недопалків.

І в ту ж мить коротко, без замаху, всадив кулак юнакові під ребра.

  ***

Ана Лорена Віейра розкрила парасольку, виходячи з зали аеропорту. Ось так чудово її зустрічає батьківщина після років відсутності! Носильщик ледь встигав за нею з двома важкими валізами, ще один безнадійно відстав, та молода жінка не дивилася назад – її розпростертими обіймами зустрічала тітка Едельвейс у пістрявому тюрбані на голові, біля довгої темної машини, схожої на якийсь безглуздий ящик на колесах. Що й казати, у Європі автопром куди як просунутіший! Поряд стояв чорношкірий водій в уніформі, поважно тримаючи величезних розмірів парасольку над своєю пані.

Тітка Едельвейс сяяла. Вона зараз нагадувала Ані Лорені підфарбованого літнього херувима пухкими губами, пухким підборіддям та відкритими у довгій пишній сукні руками у ямочках – але загалом була досить ставна жінка близько п’ятдесяти років.

– Анінья, сонце моє! Боже, яка ти гарна стала, просто не впізнати! Де й поділося те незграбне худюще дівча, що звідси виїздило? 

– Ну дякую дуже, тітонько, – пхикнула Ана Лорена, підставляючи щоки під щедрі, трохи липкі від спеки поцілунки.

Втім, вона й сама знала, що змінилася, що Європа її відполірувала: біляве волосся, не вигораючи під нещадним бразильським сонцем, набуло холодного золотистого відтінку, шкіра стала ніжнішою, фігура не лише набрала жіночних округлостей, але й набула чіткості та зібраності рухів. 

Та найбільшою гордістю Ани Лорени була червона шкіряна тека, що містила в собі диплом École du Louvre та ще чотири сертифікати зі стажування у різних музеях Європи.

– Стрижка, – з жалем мовила тітка, швидко провівши пальцями по пишному каре, – і… ти що… куриш?... Боже, що б сказала твоя мама!

– Мами нема вже шість років, – тихо нагадала Ана Лорена, – і я навчилася ні в кого не питати дозволу.

– Ох, європейська штучка! – засміялася Едельвейс занадто голосно, як завжди. – Сідай швидше, зараз дощ буде страшний! Сауло, – кинула водієві, – займись багажем!

Коли машина рушила, Ана притулилася скронею до прохолодного скла і дивилась на знайомі-незнайомі вулиці. Все виглядало так само… і водночас інакше. Більше солдатів на вулицях. Більше серйозних облич. 

– Як довго я не була вдома!

Вона ще не знала, що повернулася не туди, звідки виїздила шість років тому, а у нову країну – яка навчилася ковтати людей живцем і не залишати слідів.

– У мене все для тебе є, – цокотіла тітка, – кімнату відремонтували, ти її не впізнаєш. 

Клара готує обід, на десерт будуть брігадейрос – пам’ятаєш, як ти їх любила? І ще чимало гарних сюрпризів…

Ана Лорена лише посміхалася, слухаючи теревені тітки впівуха. Вона здогадувалася, які “сюрпризи” та має на увазі – вже в останніх листах, що перелітали океан (Едельвейс не дуже любила скрипіння та шурхіт телефонної розмови) тітка обов’язково вставляла кілька абзаців про “гарних хлопців”, що заходять до її чоловіка по справах і на численні прийоми – вважаючи, що її хитрощі не видно простим оком. Та тут племінниця сама мала сюрприз, який може сплутати плани одним махом влаштувати її долю…

Машина звернула з ширшої вулиці у тихішу, обсаджену старими деревами. Дощ тут здавався м’якшим – краплі ледь шелестіли в густому листі, майже не долітаючи до землі. 

Ана Лорена ковзнула поглядом уздовж рівного ряду огорож. Вони були різні, але схожі у своєму спокої: ковані прути, акуратні хвіртки, за ними – тіні садів і білі фасади, які проглядали крізь зелень. Ніде нічого показного. Усе мало вигляд, ніби тут просто добре живуть і не мають причин це приховувати.

Ворота будинку судді Армандо Флореса де Вале розчинилися самі – невидимі руки натиснули кнопку десь усередині будинку, Ана встигла помітити, як у вікні флігеля біля входу майнула біла накрохмалена форма – старша служниця, сеньйора Роза, яку вона добре пам’ятала, уже стояла на варті. Довга під’їзна доріжка, всипана дрібним білим гравієм, хрустіла під колесами.