Розділ 52. Біла смуга 

Минув тиждень, і здавалося, ніби чорні хмари, що так довго й наполегливо згущувалися над компанією, остаточно розвіялися. На їхнє місце прийшла сліпучо-біла смуга — той рідкісний період у корпоративному світі, коли механізм раптом починає працювати без жодного скрипу. 

Контракт із німецькими партнерами, який випив стільки крові, був успішно підписаний. Усі фінальні правки погодили буквально за один день, і тепер товстий зшиток паперів із мокрими печатками та підписами спочивав у сейфі. 

Підрядник у Сосновому, щойно зрозумівши, що юристи компанії налаштовані не просто серйозно, а кровожерливо, капітулював. За три дні на об'єкті з'явилися нові бригади, які власним коштом демонтували неякісну гідроізоляцію й замінили її на преміальну матеріальну базу. Директор підрядної фірми навіть надіслав офіційного листа з розлогими вибаченнями, що в будівельному бізнесі траплялося рідше, ніж сніг у липні. 

А квартальний звіт, який ще недавно здавався справжнім випробуванням для всього фінансового відділу, був закритий і зданий навіть раніше дедлайну. 

Офіс, який останніми тижнями нагадував вулик у стані бойової готовності, нарешті видихнув. Працівники перестали бігати коридорами, нервово стискаючи телефони. З бухгалтерії більше не долинали крики про загублені акти. Повернувся той спокійний, розмірений гул, у якому було приємно працювати. 

У кабінеті генерального директора стояла незвична, майже медитативна тиша. Лише рівномірно шумів кондиціонер, ганяючи прохолодне повітря. 

Двері відчинилися абсолютно безшумно. Тамара, для якої, здавалося, не існувало неможливих завдань, тихо зайшла до кабінету. Вона плавно підійшла до столу й поставила перед Сашею чашку свіжозвареної кави. Тонкий аромат арабіки миттєво поширився кімнатою. 

— Сьогодні жодного термінового дзвінка до дев'ятої ранку, — тихо, майже змовницьки повідомила вона, забираючи порожню склянку з-під води. 

Саша відірвався від екрана монітора, де переглядав уже закриті таблиці, і підняв на неї щиро здивований погляд. 

— Таке взагалі буває? У нас точно не впав сервер? 

— Сервер працює ідеально, Олександре Володимировичу, — ледь помітно усміхнулася Тамара. — Просто після останнього тижня всі бояться вас турбувати. У відділі постачання навіть розмовляють пошепки, щоб випадково не нагадати про своє існування. 

— Нехай тримають цей темп, — кутиком губ усміхнувся Саша, роблячи перший ковток. — Кава чудова. Дякую. 

Тамара кивнула і вже збиралася вийти, коли двері кабінету різко, з гуркотом відчинилися, вдарившись об обмежувач на підлозі. 

— Все! — урочисто оголосив Арсен, влітаючи до кабінету з таким виглядом, ніби щойно одноосібно виграв тендер на мільярд. 

Він був одягнений у світлі літні штани й розстебнуту на два ґудзики лляну сорочку, випромінюючи енергію, яка могла б живити невеликий мікрорайон. 

Саша повільно опустив чашку на блюдце і потер перенісся. 

— Арсене... я тільки-но почав звикати до тиші. 

— Ні. Не перебивай мене у хвилину тріумфу, — Арсен підняв вказівний палець догори. — Як заступник директора, як людина, що відповідає за креатив, архітектуру і, найголовніше, ментальне здоров'я нашого колективу, я прийняв вольове рішення! 

Саша важко зітхнув, знімаючи окуляри для роботи за комп'ютером. 

— Що ти вже накоїв? 

— Наша Тамара, — Арсен послав секретарці повітряний поцілунок, від якого та лише поблажливо закотила очі, — виявилася просто золотом. Вона вже все забронювала. 

— Що забронювала? — голос Саші став на тон холоднішим, але в ньому відчувалася скоріше втома, ніж справжня злість. 

— Відпустку-тімбілдінг для всього офісу! На цілий тиждень! — очі Арсена сяяли. — Я знайшов ідеальну базу відпочинку. Величезний комплекс. Басейн. Озеро з кришталевою водою. Волейбольний майданчик. Сосни, мангали, гамаки! Ми їдемо перезавантажуватися. 

У цей момент у відкриті двері зазирнула Олена. Вона тримала в руках теку з документами, але її обличчя виражало абсолютний спокій. 

— Арсене Ігоровичу, я як старший бухгалтер офіційно підтверджую: гроші з фонду тімбілдінгу, який ви так ретельно оберігали весь рік, переказані. Комплекс повністю наш на сім днів. Усі відділи вже попереджені. 

Саша перевів погляд з Арсена на Олену, потім на Тамару, яка делікатно відступила до дверей, роблячи вигляд, що вона тут ні до чого. 

Він розумів, що опиратися марно. Команді справді потрібен був цей видих після місяця суцільних стресів і переробок. Але просто так здатися і дозволити Арсену відчути себе переможцем було не в його правилах. 

Він сперся ліктями на стіл і зчепив пальці в замок. 

— Слухай мене уважно, організаторе, — спокійно, але з металевими нотками промовив Саша. — Якщо до п'ятниці, до вісімнадцятої нуль-нуль, в офісі залишиться бодай одне незакрите питання по поточних проєктах, бодай один непідписаний акт чи невідправлений лист — ми нікуди не їдемо. А Тамара скасовує бронь. Усі збитки вираховуються з твоєї премії. Умови зрозумілі? 

Арсен не просто не знітився — він широко, хижо усміхнувся, приймаючи виклик.