Розділ 51. Ритм дороги 

Злива вщухла так само раптово, як і почалася. Важкий гуркіт по металевому даху вагончика змінила спочатку легка мряка, а потім і вона розчинилася у вологому повітрі. Коли вони нарешті вийшли на вулицю, ліс зустрів їх дивовижною, майже урочистою тишею. Земля, насичена водою, дихала густим ароматом мокрої хвої, кори та сирої глиці. Сонце, пробиваючись крізь залишки важких хмар, фарбувало верхівки сосен у яскраве золото, а з кожної голки летіли вниз великі, блискучі краплі. 

Саша прогрів двигун, і вони рушили. Машина повільно й обережно пробиралася розмитою лісовою дорогою, перекочуючись через глибокі калюжі, в яких відбивалося чисте блакитне небо. Коли під колесами нарешті зашурхав рівний асфальт траси, всі троє мимоволі полегшено зітхнули. Попереду лежала пряма дорога на Київ, вмита дощем і заліта вечірнім сонцем. 

Арсен на задньому сидінні розвалився з королівським комфортом. Він закинув руки за голову, витягнув ноги й задоволено заплющив очі. 

— Так, шановне товариство, — оголосив він, відкриваючи одне око. — Робочу місію виконано, бюджет урятовано, корупціонерів морально знищено. Тепер ми маємо повне право на психологічне розвантаження. Олександре Володимировичу, я офіційно захоплюю владу над аудіосистемою. 

Саша лише коротко глянув на нього через дзеркало заднього виду.  

— Тільки спробуй увімкнути свій дивний психоделічний рок. Я хочу доїхати до міста з цілою нервовою системою. 

— Ображаєш! Для цієї поїздки в мене є дещо особливе, — Арсен швидко поклацав у телефоні, підключаючись до магнітоли. 

З динаміків полилася ритмічна, м'яка, але неймовірно драйвова мелодія. Це був старий класичний роуд-хіт, під який хочеться просто їхати вперед, не думаючи про затори й робочі звіти. Арсен одразу почав пританцьовувати в такт, активно хитаючи головою й вистукуючи ритм по спинці Сашиного сидіння. 

— Вікторіє! — Арсен подався вперед, просовуючи голову між передніми кріслами. — Ну подивися на себе. Ти сидиш так, ніби ми все ще перевіряємо накладні. Скидай цей свій маскувальний серйозний вигляд. Робота закінчилася! Увімкни внутрішній драйв! 

Віка злегка обернулася й м'яко усміхнулася:  

— Арсене, я просто намагаюся перетравлювати насичений день. У мене в голові досі цифри по гідроізоляції крутяться. 

— Ніяких цифр! Тільки чисті емоції. 

Віка повернулася до вікна, але її пальці на коліні почали ледь помітно, майже машинально відбивати ритм мелодії. Саша помітив цей рух краєм ока й ледь усміхнувся, міцніше стиснувши кермо. 

— Бачиш? — тріумфально вигукнув Арсен, помітивши це. — Вона вже здалася! Зараз співатиме! 

І дійсно, коли з динаміків залунав знайомий енергійний приспів, Віка не витримала. Вона тихо, спочатку зовсім несміливо, підхопила мелодію. 

— О, чую голос професіонала! — загорлав Арсен на весь салон. — Гучніше, Віко, давай! Підтримай вітчизняного виконавця на задньому сидінні! 

Це зняло останні бар'єри. Віка розсміялася й почала співати вже на повний голос разом із ним. Вони кумедно фальшивили, переглядалися й щиро реготали в паузах між куплетами. В салоні панувала така легка й тепла атмосфера, що здавалося, ніби вони знають одне одного все життя. Саша не співав, але його плечі нарешті повністю розслабилися. Він дивився на дорогу з м'якою посмішкою, а його великий палець на кермі чітко й ритмічно вистукував такт під їхній галасливий дует. 

Коли пісня закінчилася, Арсен, важко дихаючи від сміху, відкинувся назад і дістав телефон. 

— Так, треба терміново зафіксувати наші успіхи. Дзвоню єдиній людині, яка тримає мене в рамках пристойності. 

Він набрав номер. Після кількох довгих гудків зазвучав приємний, трохи втомлений, але дуже теплий жіночий голос: 

— Арсене, якщо ти знову телефонуєш, щоб розказати, як випередив чергу за кавою, то я зайнята.  

— Рито, ти не повіриш! — трагічно й театрально вигукнув Арсен, притиснувши руку до грудей. — Ми викрили шахрайство століття, я мало не потонув під зливою в глухому лісі, а мій список доказів поповнився ще одним жирним пунктом! Справа «Гостинність» виходить на фінальний етап! 

На тому кінці дроту почулося тихе, дуже рідне зітхання, в якому відчувалася звична турбота та м'яка іронія:  

— Невже? Я навіть не сумнівалася в твоєму детективному таланті, Джеймсе Бонде місцевого розливу. Добре, детективче, повертайся вже до міста. Вечеря сама себе не приготує, а мені ще треба почути повну версію твоїх лісових пригод. 

— Уже лечу на крилах перемоги! Обіймаю! — Арсен вимкнув виклик і задоволено закинув телефон у кишеню. 

Віка з теплою посмішкою слухала цю коротку розмову. Було неймовірно приємно бачити Арсена таким — щирим, трохи дитячим, але глибоко прив'язаним до своєї Рити. 

Тим часом машина в'їхала в межі міста. Вечірній Київ зустрічав їх золотавими відблисками сонця на мокрому асфальті та довгими тінями від будинків. Затори на в'їзді виявилися не такими страшними, і Саша впевнено лавірував між потоками машин. 

Першою вони, звісно, завезли Віку. Саша м'яко припаркувався біля її під'їзду в тихому дворі, оточеному старими каштанами, з яких усе ще капала вода.