Розділ 49. Виїзд на об'єкт

 Ранок середи почався не з кави, а з термінової наради в кабінеті Олександра Володимировича. На столі лежали розгорнуті генеральні плани та кілька відкритих папок. 

— Є проблема на нашому еко-комплексі у Сосновому, — різко почав Саша, щойно Віка та Арсен зайшли до кабінету. — Підрядник надав звіти про завершення нульового циклу та заливку фундаментів під гостьові котеджі. Але цифри по витратах матеріалів не сходяться з тим, що я бачу на папері. 

— Думаєш, економлять на якості? — примружився Арсен. 

— Думаю, що нам треба поїхати й подивитися на це на власні очі, — відрізав Саша. — Арсене, ти береш на себе креатив — перевіряєш, чи не спотворили вони нашу концепцію і дизайн-проєкт. Вікторіє, з вас — уся первинна документація, накладні та кошториси. Виїжджаємо за десять хвилин. 

Для Віки це було перше спільне відрядження з ними обома. Вона швидко зібрала необхідні файли на планшет і спустилася на паркінг. 

Біля машини Арсен розіграв справжню виставу. Коли Віка потягнулася до ручки задніх дверцят, він швидко перехопив ініціативу, галантно відчинивши перед нею передні. 

— Вікторіє, прошу. Найкраще місце, — з невинною усмішкою промовив він. — А я сяду ззаду. Мені там... краще думається про все. 

Саша, який саме сідав за кермо, кинув на Арсена підозрілий погляд у дзеркало заднього виду, але нічого не сказав. Арсен же зручно вмостився на задньому сидінні, одразу діставши з портфеля свій блокнот «Справа: Гостинність». 

За містом багатоповерхівки швидко змінилися золотими полями, а потім густими сосновими лісами. Асфальт звузився, дорога почала петляти між деревами, і навіть Арсен на кілька хвилин перестав писати у своєму блокноті, задивившись у вікно. Тихо грало радіо, і в салоні панувала дивовижно спокійна атмосфера. 

— Вікторіє, — не відриваючи погляду від дороги, перервав тишу Саша, — відкрийте, будь ласка, зведений кошторис по третьому сектору. Мені треба глянути на... 

— Уже, — спокійно перебила його Віка. — Сторінка чотирнадцять, третій абзац. Я виділила розбіжності жовтим. 

Арсен на задньому сидінні ледь не зламав ручку. 

«Занадто злагоджено. Читають думки одне одного. Телепатія — класична ознака глибокого симбіозу», — занотував він дрібним почерком. 

Шурхіт сторінок привернув увагу Саші. Він глянув у дзеркало. 

— Арсене, якщо ти не припиниш шурхотіти цим своїм зошитом, я зараз викину у вікно. 

— Блокнот чи мене? — незворушно уточнив Арсен. 

— Обох, — без тіні усмішки відповів Саша. 

Віка злегка обернулася. 

— А що ти там постійно пишеш? — з цікавістю запитала вона. 

Саша зітхнув, перемикаючи передачу: 

— Роман. Людина, яка керує у нас креативом, очевидно, має забагато вільного часу, тому вирішила податися в письменники. 

Віка м'яко розсміялася, а Арсен лише загадково хмикнув, притиснувши блокнот до грудей. 

Еко-комплекс будувався глибоко в лісі. Височезні сосни тягнулися до неба, а повітря було настільки густим від запаху хвої та сирої землі, що його хотілося пити. Серед дерев уже вимальовувалися бетонні скелети майбутніх котеджів і центрального SPA-корпусу. 

Робота закипіла одразу. Саша та Віка пішли в атаку на головного виконроба — огрядного чоловіка, який помітно нервував під їхнім натиском. 

Арсен сумлінно звіряв візуальні рішення з реальністю, але постійно знаходив привід відстати. То він фотографував «фактуру бетону в природному середовищі», то зупинявся посеред стежки, вдаючи, що перевіряє покриття мобільного. 

Вони рушили вузькою лісовою стежкою між двома об'єктами. Віка йшла поруч із Сашею, заглибившись у планшет. Раптом носак її туфлі зачепився за товстий сосновий корінь, що виступав із землі. Вона похитнулася, втрачаючи рівновагу. 

Саша навіть не подивився в її бік — його реакція була чистою м'язовою пам'яттю. Він машинально викинув руку, міцно перехопив її за лікоть, стабілізував і... через секунду відпустив, продовжуючи розмову з виконробом так, ніби нічого не сталося. 

Вона навіть не встигла злякатися. Уже за мить знову стояла рівно, а Саша продовжив говорити з виконробом так, ніби нічого не сталося. Лише через кілька секунд Віка зрозуміла, що він навіть не подивився на неї. Просто автоматично не дав їй впасти. 

Арсен за двадцять метрів позаду вже машинально потягнувся до портфеля, але зупинився. 

— Ні... спочатку подивимося, що буде далі... 

Через три секунди не витримав: 

— Та ні, це треба записати. 

Він швидко дістав блокнот. 

«Доказ №8. Фізичний контакт. Тривалість — приблизно 1,5 секунди. Ініціатор — випадковість? Реакція об'єкта миттєва, без візуального контролю. Потребує перевірки». 

Ближче до обіду розслідування принесло робочі плоди. Віка, звіряючи маркування на привезених рулонах гідроізоляції з накладними, підкликала Сашу. 

— Олександре Володимировичу, подивіться. За документами тут преміум-клас, який ми затверджували. А по факту лежить стандарт. Різниця в ціні — майже тридять відсотків. І об'єм менший.