Розділ 46. Омлет поза графіком 

Недільний ранок Віки починався дивовижно спокійно, поки тишу заміського будинку раптом не підірвав гучний, емоційний вигук знизу. 

— Сашо! Віко! Бігом усі на кухню! — лунав на весь дім голос Тетяни. 

Віка перелякано підскочила на ліжку. Серце шалено закалатало в грудях. Перша думка була панічною: «Щось сталося!» 

Навіть не глянувши у дзеркало, вона поспіхом натягнула спортивні штани, залишившись у просторій білій футболці Саші, і вибігла з кімнати. 

Одночасно з іншого кінця коридору вискочив Саша. На ньому були лише темні домашні штани, а волосся безладно розкуйовджене після сну. В його очах читалося таке ж повне нерозуміння ситуації. 

Вони на мить зупинилися й розгублено подивилися одне на одного. 

— Ви теж подумали, що щось сталося? — першою тихо спитала Віка, намагаючись перевести подих. 

— Ага... — хрипко відповів Саша, і куточки його губ ледь помітно сіпнулися. 

Вони обоє мимоволі усміхнулися від гострого відчуття полегшення, а потім швидко спустилися сходами й буквально влетіли на кухню. Віка вже подумки готувалася шукати аптечку чи викликати швидку, але картина, яку вони застали, зовсім не в’язалася з криком про допомогу. 

Тетяна абсолютно спокійно стояла біля плити з дерев'яною лопаткою в руках. Поруч на столі парувала величезна тарілка з пишним омлетом, зеленню та свіжими овочами. 

— Ну нарешті! — радісно вигукнула вона, помітивши їх. — Омлет же холоне! Швидше сідайте. 

Саша зупинився як укопаний і мовчки подивився на матір. 

— Мамо... 

— Що «мамо»? — Тетяна здивовано підняла брови. 

— Ти так кричала, ніби у нас тут будинок горить. 

— А гарячий сніданок, по-твоєму, це не надзвичайна ситуація? — щиро обурилася вона. — Якщо омлет осяде, його вже не врятувати! 

З-за столу почувся приглушений сміх. Батько, Володимир, відклав телефон і хитро підмигнув синові: 

— Для твоєї матері, Саш, це саме так. Рівень загрози — максимальний. Сідайте вже, рятувальники. 

Тільки коли всі сіли за стіл, Віка нарешті усвідомила свій вигляд. Вона сиділа у величезній чоловічій футболці, яка висіла на ній мішком. Тетяна помітила її збентеження й лагідно усміхнулася, поставивши перед нею чашку: 

— Я ж казала, Сашо, що твоя футболка підійде. Дуже затишно виглядає. 

Віка відчула, як щоки починають трохи паленіти, але Саша повівся абсолютно природно, щоб не збентежити її ще більше. Без жодного натяку чи двозначності він спокійно підсунув їй ближче салатницю: 

—  Пригощайтеся, Вікторіє. 

Сніданок минав у дивовижно легкій, галасливій атмосфері. Тетяна, як справжня господиня, постійно стежила, щоб тарілки не порожніли. 

— Вікочко, візьми ще сирничок, — вона спритно підчепила лопаткою рум'яний кругляшок. 

— Тетяно, дякую, але я вже справді не можу... — м'яко відмовилася Віка. 

— Можеш. 

— Ні, правда, я дуже наїлася. 

— Це не питання, доню, — з усмішкою, але твердо сказала Тетяна, перекладаючи сирник на її тарілку. 

Віка розгублено подивилася на Сашу. Він зробив ковток кави, зустрівся з нею поглядом і абсолютно спокійно сказав: 

— Не сперечайтеся. Все одно програєте. 

Володимир, намащуючи масло на хліб, авторитетно кивнув: 

— Слухай сина. Я двадцять років намагався. Це марна трата енергії. 

Віка здалася й тихо розсміялася, беручи до рук виделку. 

Раптом Тетяна, підливаючи чай, подивилася на дівчину змовницьким поглядом: 

— Вікочко, скажи чесно, він в офісі такий самий буркотун? 

Віка завмерла. Вона перевела погляд на Сашу, який тепер вичікувально дивився на неї, а потім трохи подумала. 

— Ні... — серйозно відповіла вона. Усі за столом принишкли. — Там він ще суворіший. 

Володимир гучно розреготався, плескаючи долонею по столу: 

— Я ж казав! Він ще зі школи ходив із таким обличчям, ніби йому всі винні. 

— Дякую, тату. Дуже потужна батьківська підтримка, — іронічно зітхнув Саша. 

— Ой, не прибідняйся, — відмахнулася Тетяна. — Зате коли йому було сім років, він плакав через знайдене кошеня три дні, поки ми не дозволили його залишити. 

— Мамо. — Голос Саші став на тон нижчим, але в ньому була лише приреченість людини, чиї дитячі секрети щойно видали підлеглому. 

Віка прикусила губу, ледве стримуючи сміх. Вона вперше бачила свого керівника таким. Не директором, а просто сином. 

— Сашо, налий кави, — невимушено перервав розмову Володимир. 

— Тату, ти ж сидиш буквально за пів метра від неї. 

— Я гість. 

— Це твій дім також.