Розділ 43. Співбесіди 

Ранок у приймальні генерального директора почався не з кави, а зі стійкого, майже задушливого шлейфу дорогих парфумів, який заповнив увесь офіс. 

Віка сиділа у своєму кабінеті й методично звіряла юридичні правки до німецького контракту. Раптом двері відчинилися, і всередину по-пластунськи прослизнула Лєна з ноутбуком під пахвою. Вона підсунула стілець ближче до скляної перегородки, з якої було чудово видно ліфт. 

— Я тут у тебе трохи посиджу, — змовницьким шепотом оголосила Лєна. — Бо там такий парад починається, я просто не можу це пропустити. 

Віка лише усміхнулася, хитаючи головою. Але зосередитися було важко: кожні кілька хвилин стулки ліфта відкривалися, випускаючи нових відвідувачок. Дівчата підходили до столу рецепції, граціозно поправляли зачіски й однаковим приглушеним голосом питали: «Доброго дня. Я на співбесіду до Олександра Володимировича». 

Лєна мимохіть почала рахувати: 

— Сьома... — тихо шепнула вона. — Десята... Слухай, Віко, вони що, думають, у нас тут конкурс «Міс офіс» проходить? Якщо зараз ще з'явиться місцевий фотограф, я вирішу, що ми офіс переплутали зі зйомками для Vogue. 

Кандидатки й справді явно перестаралися. Кожна наче зійшла з обкладинки глянцю: занадто високі підбори, складний макіяж і сукні, які безкомпромісно підкреслювали фігури. Рита, яка саме проходила повз, зупинилася в дверях і лише іронічно фиркнула: 

— Очевидно, хтось у кадровому агентстві поширив інформацію, що наш генеральний досі неодружений. От і маємо масове паломництво. 

У цей момент із кабінету навпроти вийшов Арсен. Він тримав у руці порожню чашку, збираючись по каву, але так і завмер, спостерігаючи за черговою кандидаткою, що дефілювала коридором. 

Арсен швидко повернув голову, зустрівся поглядом із дівчатами через скло й рішуче покрокував до кабінету Віки. Він зачинив за собою двері й абсолютно серйозно промовив: 

— Так, колеги. Офіційно повідомляю: сьогодні мене не існує. 

— Бо? — здивовано підняла брови Лєна. 

— Бо я добре знаю Риту. Вона, звісно, мені довіряє. Але якщо побачить, що я тут цілий день усміхаюся кандидаткам, потім доведеться дуже довго пояснювати, що я просто проходив повз і випадково опинився в епіцентрі модельного кастингу. Тож я сьогодні герой виробничої праці — сиджу в кабінеті й не висовуюся. 

Лєна тихо засміялася. Віка ж залишалася зосередженою, вивчаючи резюме кандидаток. 

— Дивно, — промовила вона. — Із п'ятнадцяти кандидаток лише троє зробили акцент на професійних навичках. Решта — переважно на зовнішності. Цікаво, чому вони вирішили, що саме це є головною вимогою до посади секретаря? 

За зачиненими дверима головного кабінету Саша проводив співбесіди з абсолютною незворушністю. Він ставив сухі запитання про ведення документації та графіки. Після десятої кандидатки він відчув, що від різноманіття солодких парфумів починає боліти голова. Він натиснув кнопку селектора: 

— Світлано, давай останню. І на сьогодні досить. 

Фінальна кандидатка кардинально відрізнялася від попередніх. Жінка близько сорока років, у простому темно-синьому костюмі та зі спокійним, впевненим поглядом. Вона не намагалася сподобатися, вона прийшла працювати. Коли вона вийшла з кабінету, Саша з'явився на порозі приймальні. 

— Наступного разу попередьте кадрове агентство, що мені потрібен секретар, а не фотосесія для глянцевого журналу, — сухо кинув він на рецепції. — Це суттєво скоротить мій робочий день. О, Вікторіє, зайдіть, будь ласка. Треба звірити фінансові блоки. 

Віка взяла планшет і пройшла за шефом. Саша відчинив вікно, впускаючи свіже повітря, і сів за стіл. 

— Сідайте, Вікторіє. Що там із німецьким авансом? Юристи кажуть, партнери наполягають на двоетапній виплаті. 

— Так, Олександре Володимировичу, — спокійно почала вона, відкриваючи таблицю. — Якщо ми погодимося, виникне касовий розрив. Я прорахувала два варіанти. Перший — овердрафт, але це зайві відсотки. Другий — вимагати від німців стовідсоткову передоплату за метал, обґрунтовуючи це завантаженістю заводів. 

Саша уважно вивчав цифри на екрані планшета. 

— Другий варіант вигідніший? — запитав він. 

— Значно. Це економить нам двадцять тисяч євро і знімає ризики затримок. Вони просто прощупують наш запас міцності. 

— Значить, покажемо, що він у нас більший, ніж вони розраховують, — підняв на неї погляд Саша, і в його очах промайнуло задоволення від її чіткості. — Тиснемо на другий варіант. Підготуйте обґрунтування. Нехай бачать, що ми рахуємо кожну копійку. 

— Буде готово за годину. 

— Дякую, Вікторіє, — додав він. 

Віка ледь помітно усміхнулася, кивнула й вийшла. 

У кабінеті знову стало тихо. Запах чужих парфумів майже вивітрився, поступившись місцем знайомому аромату кави й паперу. Саша ще кілька секунд дивився на таблицю, яку вона залишила відкритою на екрані, а потім узявся до роботи.