Розділ 7

Марсія 

Мужчина відійшов від нашого столика у клубі, попрямував на вихід. Я потягнулась до джин-тоніка у бокалі, відпила. По тілу миттю розлилась прохолода, яка освіжила після важкої та нудної розмови з партнерами. Скло відблискувало вогнями закладу, заворожуючи, чи то алкоголь вдарив у голову після кількості випитого, не знаю. Я вдивлялась в натовп з VIP-зони. Гаррі наполягав на "світському" виході, мовляв, треба показувати обличчя, а мені це набридло та і клуби не дуже любила. Хотілось би сказати, що переросла, але тепер такі місця асоціюються з ненависною роботою. 

Спостерігала, як люд танцював, але приєднуватись не хотілось. Напій тим часом наповнював, розливався по венах і доходив до мозку, а Гаррі уважно стежив за середовищем, утримувався від пиття. Колись сказав, що клітини мозку відмирають і стаєш тупим, а в цій сім’ї хтось має мати тверезу голову на плечах. Мені це не допоможе, швидше з’їсть мене повністю. 

Мій погляд зосередився на кучерявій голові дуже знайомого хлопця. Сен. Ще його бракувало. Однак я була на підпитку, не дуже розуміла, що роблю. Відповідальність та самоконтроль кудись дивом зникав, разом з льодом у склянці. Відзвітувалась помічнику, що мені треба пройтись по якийсь коктейль. Не знаю, що рухало мною, джин-тонік чи може ще щось надприродне, чого мені не осягнути. Теоретично, зі мною нічого б не мало статись, я залишаю хорошу суму тут не вперше.  

Повільним, проте впевненим кроком я проходила крізь п’яний натовп. Ніби для того, щоб порозважатись, потанцювати. Але мені було не до танців. Знайома мені голова обернулась. Секунда. Друга. Обличчя залило спантеличення. Третя. Його посмішка розпливлась догори. Здавалось до самих вух. І ось ми вже говоримо. 

— При-и-віт, — він був страшенно задоволений, як зрозумів, що це справді я. 

— Привіт. 

Хлопець, наче, був з друзями, але в моменті їх зовсім не помічав. Музика гуділа добряче і треба було дуже вслуховуватись. 

— То ти та сама міс Гант? Так? — я не знаю, що він хотів почути, Сен похитувався вже у звичному для нього стані. 

— Уявимо, що так. 

— Мати рідна. Я тобою захоплений. 

Мене все вибивало з колії. Він. Його слова. І смішило, що він не бачив проблеми, розчервонілий, розпатланий. Я бачила як він важко дихає, його груди повільно, але вперто здіймались, танці вибили з нього сили. Але я не знала, що відповідати. Можливо, вперше чула такі слова про себе. 

— Потанцюй зі мною, — заскиглив. 

— Це не правильно. 

— Байдуже. 

Його руки потягнулись до моїх, я дозволила доторкнутись себе, тримати його. Не знала, що очікувати, тож просто піддавалась. Хлопець м’яко тримав мене, чи то через сп’яніння, чи то через страх. Попри гомін навколо ми рухались повільно, дивлячись один одному у вічі. Не те місце, не той час. Сама не знаю, що на мене найшло. Занадто багато “не знаю”, я змучилась, прикрила очі. 

У наступну мить мої руки опинились на його плечах, а його на моїй талії. Надто близько. Я вдихнула його запах, спирт і щось солодке, однак я розслабилась, видихнула весь тягар останніх днів, років. Хотілось заснути в цих обіймах. Господи, що зі мною? І ось я відчула його збите дихання в міліметрах від своїх губ. І я не стрималась, пішла на поводу почуттів. Нічого не хвилювало, чи нас хтось бачить, чи може ще щось. Повільно, ніби, це все сон. Акуратно, щоб просто насолодитись востаннє. Закарбовувала його п’янкий, м’ятний смак. Я буду шкодувати. Пізніше. Відчула, що мої щоки розпашіли. Зараз я притиснулась ближче, навколо різко похолодало. Він мій єдиний антидот. Проти самої себе. Безглуздя, проте я вірю, не думаю. 

Ми відсторонились, тепер його губи розпухли. Я посміхнулась краєчками губ. Вираз хлопця був спокійним, було враження, що спить. 

— Ти пошкодуєш. 

— Не бреши. — Сен відмовлявся відкривати очі. — Ти нічого не знаєш. 

Справді.  

— Мені треба йти. 

— Не треба, не покидай, — майже благав. 

І я б повірила, залишилась. Та здоровий глузд повертався, усвідомлення брало верх. 

І я втікла, безсоромно, підло, так по жалюгідному. Навіть алкоголь не міг притупити мій страх.