Глава 21

Зранку я вкотре покрутилася біля дзеркала, оглядаючи себе з ніг до голови. Сьогодні я трохи постаралася над своїм вбранням й одягла щось надто незвичне для мене. Замість звичних штанів я вдягла білу спідницю-олівець і чорну сорочку з укороченими рукавами та V-подібним вирізом. Як на мене, це виглядало елегантно й витончено — саме того, чого я й домагалася.

Нам рідко випадала нагода їхати до офісу разом, тому сьогодні мені хотілося мати бездоганний вигляд. Нахилившись до дзеркала, я освіжила губи блиском і всміхнулася своєму відображенню.

— Ідеально! — прошепотіла собі під ніс.

Схопивши зі столика сумочку, я поспішно спустилася сходами. Мої підбори дзвінко цокотіли, відбиваючись десь у грудях. Моє серце пропустило кілька ударів, коли я помітила Давида. Він стояв у вітальні, повернувшись до мене спиною і невимушено засунувши руки в кишені чорних штанів.

Затамувавши подих, я тихо підійшла ближче. Чоловік був настільки зосереджений на краєвиді за вікном, що не одразу почув мої кроки.

— Доброго ранку! — спокійно промовила я.

Давид спершу озирнувся, а тоді розвернувся всім тілом і підійшов упритул.

— Доброго ранку, — сказав він, повільно роздивляючись мій образ. — Ти сьогодні занадто красива.

Я ніяково відвела погляд, відчуваючи, як до щік підступає рум'янець. Ну от як мені звикнути до його слів, до цієї прискіпливої уваги й до того, як саме він на мене дивиться? Від цього ж можна просто збожеволіти!

— Мені сприймати це як комплімент? — запитала я, зазирнувши йому в очі.

Боже, ці прекрасні очі... Мені інколи здавалося, що я закохалася саме в них. Такі темні, зазвичай звиклі випромінювати холод і небезпеку, але зараз вони були геть іншими. Вони виказували тепло й захват, яких я раніше ніколи в них не бачила.

Він повільно, зовсім не поспішаючи, нахилився до мого вуха й тихо, але твердо промовив:

— Тільки як комплімент.

А наступної миті він ніжно взяв мене за руку й повів до виходу:

— Нам час їхати.

Ми вийшли з маєтку, тримаючись за руки. Точніше, Давид міцно тримав мою долоню у своїй і, схоже, взагалі не мав наміру відпускати. Але мені це шалено подобалося. Мої пальці так затишно почувалися в його теплій руці, що якби моя воля — я б ніколи не розривала цей зв'язок.

— Ти хоч іноді відпочиваєш? — запитала я, порушуючи тишу, в якій ми їхали. — Тобто… я хотіла сказати, у тебе ж буває вільний час, але ти навіть зараз витрачаєш його на відповіді на листи.

Він не одразу відірвав погляд від екрана. Але коли нарешті глянув на мене, я не помітила в його очах ні роздратування, ні невдоволення, хоча підсвідомо готувалася саме до такої реакції.

— Мені подобається моя робота, — спокійно, без зайвих емоцій відповів він.

Цікаво, а що ще йому подобається? Я мимоволі подивилася на власне коліно, де лежала важка долоня Давида. Він поклав її туди, щойно ми сіли в автомобіль, а я не стала заперечувати.

— А як щодо хобі? — вирішила детальніше розпитати я, хоча всередині вже закрадалися серйозні сумніви.

— Немає, — рівним тоном промовив він, знову повертаючись до смартфона. — Я вважаю за краще витрачати час на те, що приносить гроші.

Я сперлася підборіддям на руку й задумалася. Звісно, можна було здогадатися, що в нього немає жодних захоплень. Він увесь час присвячує виключно розвитку компанії. Проте я завжди вважала, що кожен має мати віддушину — заняття, яке приносить не гроші, а душевне задоволення.

— Давиде Олександровичу, ми приїхали, — голос водія раптово вирвав мене з роздумів.

Давид коротко кивнув йому, а потім перевів погляд на мене. Його пальці все ще злегка стискали моє стегно.

— Побачимося ввечері, сонечко.

І знову це прізвисько.

Давид першим вийшов з машини й подав мені руку. А далі сталося те, чого я геть не очікувала: прямо на парковці офісу він нахилився і м'яко поцілував мене в губи.

— Не можу втриматися, щоб не поцілувати тебе, — з напівусмішкою пояснив він свій вчинок.

Я просто завмерла, не знаючи, що відповісти. Мені здається, чи він справді натякає на те, що закохався? Чи це просто гарна акторська гра? Про почуття вголос він ще не говорив, та й зважаючи на те, що минув лише тиждень від дня, коли ми офіційно стали парою…

Відчувши раптову сухість у горлі, я ніяково кашлянула, намагаючись повернути самовладання.

— Здається, на тебе чекають, — тихо сказала я, помітивши за його спиною дівчину з папкою в руках.

Її погляд знервовано перебігав з нас на підлогу. Вона явно почувалася ніяково, ставши свідком нашого інтимного моменту.

— На мене завжди хтось чекає, — зітхнув Давид, а тоді нарешті відпустив мою долоню й розвернувся, щоб піти.

Він упевнено рушив уперед, а я слухняно пішла слідом. У холі було досить галасливо: усі кудись поспішали, і цей ранковий офісний шум чудово відволікав мене від настирливих думок. Я навіть не помітила, як ззаду підбігла Оля й різко потягнула мене в інший бік коридору — подалі від чужих очей.

— Я все бачила! — її очі неприродно блищали, що мене навіть трохи налякало. — Брехня не приймається. Ви тепер справді разом? По-справжньому?

Вона нетерпляче вдивлялася в моє обличчя. Після кількох секунд паузи я здалася й мовчки кивнула.

— А-а-а! — заверещала подруга й міцно стиснула мене в обіймах.

— Тихіше ти! — прошипіла я, озираючись.

У цю мить вона поводилася як маленька дитина, якій щойно довели, що Санта-Клаус насправді існує.

— Я так рада за тебе! — Оля нарешті відступила й звичним жестом розправила блузку.

— А з тобою що? — примружилася я. — Навіть не думай відкручуватися. Я ж бачу, щось не так. Ти якась знервована.

Її обличчя скривилося, наче я зачепила вкрай неприємну для неї тему.

— Пам’ятаєш той день, коли я прийшла в офіс уся в багнюці? — почала вона здалеку.

— Авжеж пам’ятаю. Ти тоді була просто злюща, — підтвердила я.