Розділ 4. Планета Амонітай. Місто Нігматіс

Тіріган перевернувся на бік, влаштовуючись зручніше на м'якій перині, і повільно розплющив очі. Зрозумівши, що перебуває зовсім не в тісній каюті свого кліпера, він повернув голову.

Над ним — буквально за кілька сантиметрів від обличчя — схилилася усміхнена дівоча мордочка. Кумедний кирпатий носик, пустотливі веснянки на щоках, милі ямочки й дві тонкі кіски з вплетеними кольоровими стрічками повністю доповнювали образ симпатичної дівчинки. Якби не очі...

Очі глибокого, насиченого синього кольору з чіткими вертикальними зіницями виглядали моторошнувато. «Хоча, справа смаку...» — майнула думка у хлопця.

Він трохи підвів голову й практично вперся носом у ніс дівчинки:

— Ти що за диво? — запитав Тіріган.

— Ой, ти прийшов до тями! Як добре! — проспівала дзвінким голосом дівчинка й, підстрибнувши на місці, весело заплескала в долоні. — Отже, я все правильно розрахувала з «гасилкою»!

— З якою ще «гасилкою»? — не зрозумів Тіріган.

— Ну, та хвиля, яка накрила твій корабель, — весело пояснила дівчинка. — Це мій винахід! Гасить усе, що рухається — і живе, і неживе. Звідси й «Гасилка»!

— Мила назва, — озираючись навколо, промовив Тіріган. — А де я, власне?

— Ну, мабуть, там, куди ти й летів! — кумедно мотнула кісками дівчинка. — Планета Амонітай, місто Нігматіс, Каста Амон.

— Дістався-таки, — сідаючи на край ліжка, сказав Тіріган. — Не дуже-то ви гостинні, хлопці.

— Та нормальні ми! — насупила носик дівчинка. — Просто швендяють тут усякі, космос засмічують, а охорона не завжди встигає.

— Я — Тіріган, — представився хлопець.

— Ой, не переймайся! — махнула рукою дівчинка. — Я вже про тебе все знаю, Тірігане Вілрей. Підняла дані в каталогах!

— Так, а ти хто, диво? — повторив своє запитання Тіріган.

— Я — Вальміра, головний гросмейстер Касти Амон. Ти ж зі мною розмовляв! — засміялася дівчинка.

— Ти?! Головна Касти Амон?! — витріщивши очі, вигукнув Тіріган.

— Так, уже майже три тисячі років! — гордо підбоченилася Вальміра. — А що тут такого?

— Але люди не живуть так довго... Чи живуть?

— Не живуть, звісно, — Вальміра присіла поруч із ним на ліжко. — Я ніби не зовсім «початкова» Вальміра.

— Ти що... клон?

— Сам ти клон! Фу, яке гидке слово! — вигукнула дівчинка. — Я — репліка зі збереженою свідомістю. Це зовсім інше!

— Ага, інший бік звареного яйця, — пробурмотів Тіріган.

— Та ні ж, дурнику! Я — зліпок із тіла, який зробили тисячу років тому. Але моя свідомість із пам'яттю, емоціями й знаннями просто перенесена в нове тіло, от і все. Я проживу звичайне життя, а потім передам свій досвід знову новій репліці.

Тіріган оглянув світле, зі смаком оздоблене приміщення: приємні світлі стіни, атмосферні картини, великі панорамні вікна, що пропускали м'яке світло місцевого сонця. Тут було дуже затишно, майже по-домашньому.

— У тебе тут гарно, — зауважив він.

— Дякую, Тірігане! Я сама ці картини малювала, до речі.

У цей момент білі двері безшумно відчинилися, і до кімнати увійшла висока, статна жінка з витонченою тростиною в руці. Суворий костюм, акуратно зібране на потилиці сиве волосся, ледь помітний макіяж і явні спільні риси з веселою господинею кімнати.

— Отямився, значить? Добре. Зараз поговоримо, — суворим голосом сказала жінка.

— А ви хто, пробачте? Я — Тіріган, — хлопець трохи схилив голову.

— Та знаю я, що ти за фрукт. Про ваші із сестрою геройства наслышана. Я — Вальміра, головний гросмейстер Касти Амон.

Тіріган із цілковитим нерозумінням подивився спочатку на дівчинку, потім на жінку:

— Вас що... дві, чи що?!

— Поясни йому, а то я нервувати починаю, — кинула жінка дівчинці, дістаючи з кишені крихітну срібну фляжку й роблячи невеликий ковток.

— Розумієш, Тірігане, коли до смерті залишається рік, ми активуємо технологію репліки, і з'являється спадкоємець, — пояснила дівчинка. — Цей рік старший передає свій моральний досвід — те, що не можна просто записати в пам'ять свідомості. Ну, наприклад, манеру поведінки, ухвалення різних рішень у складних ситуаціях і так далі.

— Емоційний фон, — кивнув Тіріган.

— А хлопець-то не дурень, — відпиваючи з фляжки, зауважила літня Вальміра. — Діло піде, я думаю.

— Так, емоційний фон, — кивнула дівчинка. — Але все одно ми трохи різні, хоч і з однаковим досвідом та спогадами.

— Я помітив, — усміхнувся Тіріган.

— Так, молодь! — Літня Вальміра підвелася з крісла, спираючись на тростину. — Ти, мала, нагодуй його й покажи тут усе, нехай у нього буде розуміння, куди він потрапив. Потім поговоримо детальніше.

— Не називай мене «мала», мені не подобається! — скривилася дівчинка.

— Переживеш. Мені недовго залишилося, — махнула рукою жінка, виходячи з кімнати.

— Така шкідлива, просто жах! — пробурчала дівчинка. — Пішла, мабуть, із полковником спілкуватися, щоб він своїх «Хижаків» відкликав, а то кружляють на орбіті... Ну ходімо, Тірігане, покажу тобі наше місто!

Краєвид із ґанку невеликого будинку, у якому вони перебували, відкривався зачаровуючий. Невелике містечко буквально потопало в соковитій зелені, всюди виднілися багатоярусні фонтани й затишні парки. Будинки у два-три поверхи зовсім не в'язалися зі статусом головного наукового центру галактики й виглядали радше як садиби заможних фермерів.

— У нас тут усе дуже просто, — поправляючи барвисту вільну сорочку, сказала Вальміра. — Нас зовсім небагато: у різний час — від двохсот до п'ятисот осіб.

— Не тисяч?! — здивувався Тіріган.

— Ні, саме людей! Іноді, раз на десять-п'ятнадцять років, ми збираємо рекрутів з усієї галактики, і тоді населення трохи зростає. Але потім дехто з нас помирає й не хоче відроджуватися. Довго жити важко, знаєш...

— Краса у вас тут, — Тіріган на повні груди вдихнув свіже, наповнене ароматом хвої та квітів повітря. — А де мій корабель і Тіктак? — схаменувся він.