Локомотив свідомості: від мух до космосу :)

    «Той, хто має свій внутрішній двигун, не потребує чужих рейок. Я лечу на такій швидкості, де страх розбитися — це лише паливо для мого наступного віражу.» 

                 Фрідріх Ніцше —  легендарний німецький філософ XIX століття

<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<

      «Змішались коні, люди, мухи і ...»

     Коні — це прадавній звичний усім  транспорт. 
Але мухи? До чого тут мухи? Хіба вони транспортний засіб?

    Ооо, ще й який! Саме вони — найточніший, філігранний опис містичного пересування. Ці безкінечні дзижчалки, крилаті ефемерні глайдери, що без упину розсікають морок за своїми, тільки їм  відомими, маршрутами. Поки весь світ загруз у заторах, цей біологічний рій тче з повітря невидиму павутину хаосу, в яку щомиті ловляться наші долі. Справжній булгаківський відьмацький балаган, де кожна муха — персональний борт для чиєїсь чортівні.
Але у Лермонтова не було мух. Були залпи тисячі гармат. Ця  давня зброя на колесах.

 ...і кажани. 

   Ці істоти з гігантськими шкірястими крилами. Їх пасажир–сам Дракула. Це не просто жива авіація, це вищий пілотаж нічного пересування. Вони проникають крізь найменші щілини, здіймають вихори та раптово змінюють хід подій, доки звичайні смертні бачать сни.

  А птахи?

   Хіба  вони не є  неперевершені транспортні  засоби?

   Адже кожен із них володіє вищим пілотажем у тій чи іншій мірі. Вони — живі інженерні шедеври, за чиїми природними лекалами люди століттями намагаються будувати свої машини.

     Візьмемо ,наприклад, сапсана. Цей абсолютний монарх повітряних трас не просто літає — він уособлює ідеальну аеродинаміку. Коли він помічає ціль і складає крила для вертикального піке, його біологічний корпус витримує шалені перевантаження, розганяючи цей живий снаряд до швидкості понад триста кілометрів на годину. Людство запозичило у нього все: від форми крила винищувачів до будови повітрозабірників у реактивних двигунах, де особливі кісткові горбки в ніздрях птаха стали основою для регулювання надзвукових потоків у металі.

  Або ще подивіться на сову — безшумний стелс нічного неба. Особлива, пухнаста структура її пір'я та зубчасті краї крил повністю глушать завихрення повітря, перетворюючи політ на абсолютну акустичну тишу. Жоден радар не засіче цей рух. Саме за цим біологічним лекалом інженери сьогодні створюють безшумні лопаті для гвинтів гелікоптерів та обтічники швидкісних потягів.

    Усі вони — досконала авіація природи. 

     І знову повертаюся до коней...

   Коні відіграли шалену, неймовірну участь в моєму житті. Бо кінь — це не просто прадавня жива машина. Це неймовірна, сакральна істота, яка століттями несла людство крізь війни та епохи.

     Прадавні міфи додали один-єдиний ріг на його чоло і  перетворили його на Айнгорна — легендарного Єдинорога. Античні хроністи описували його як абсолютну, невловиму стихію. Це кінь, якого неможливо наздогнати, неможливо загнати в стійло і неможливо підкорити чужій волі. Він мчить там, де немає трас, керуючись лише власною магією.Цього дикого, невловимого звіра неможливо  приборкати жодним людським транспортом.

    А що ж люди?

А люди створили механічний транспорт. Закували рух у залізо, бетон і дроти. Наш геніальний митець і футурист Олександр Довженко колись із шаленим захватом описував цей прорив — появу перших пароплавів та автівок, які буквально ввірвалися в життя людей.  Він бачив у цьому не просто залізяччя, а нову релігію швидкості, яка назавжди змінила людство.

   Тільки вдумайтеся, скільки зручностей механічний транспорт приніс людям! Раніше, щоб дістатися сусіднього міста, наші предки годинами на возах мокли під зливами й молилися, аби в лісі на них не напали грабіжники.

 А сьогодні? 

    А сьогодні той самий проміжок шляху, на який колись витрачали пів життя, ти долаєш буквально за лічені хвилини. У теплі і з музикою. 

   Механічний транспорт подарував людям абсолютний комфорт і стер кордони. Він перетворив планету на одну суцільну зручну мережу трас, де все прораховано до секунди.

   Але за цей комфорт люди заплатили найдорожчим — вони втратили магію. Їхні машини передбачувані. Вони стоять у заторах, потребують заправок і їздять лише там, де покладено асфальт.

****************************************************

    Літо 1982 року. 

    Автівка котилася широким радянським проспектом. Навколо височіли монументальні, суворі будинки зі світлої цегли та сірого бетону — велична   архітектура епохи, що застигла в металі та склі. Літні тополі кидали довгі тіні на чистий асфальт, а вдалині, за геометрією ліній, вгадувалася широка річкова гладь. Сонце відбивалося у вітринах гастрономів і залізобетонних арках. Місто дихало спокоєм і масштабністю, воно будувалося на віки і впевнено мчало у своє індустріальне майбутнє.

     Тут, усередині машини, велася звичайна розмова. Люди ділилися новинами, обговорювали буденні справи і  сміялися — панувала святкова атмосфера.

Але місто диктує свій ритм. Червоне око світлофора. Гальма. Вимушена зупинка.

   І в ту ж секунду спокій розлітався на друзки. Щойно швидкість падала до нуля, авто вибухало неймовірним несамовитим криком. Це був пронизливий, дратівливий вереск, від якого плавився мозок і хололи нерви.  Абсолютний незбагненний акустичний терор, що перетворював салон на філіал божевілля.

   Рятівний спалах зеленого. Ривок. Машина знову набирає швидкість міською трасою.

   І крик обривается миттєво, наче його зрізало ножем. В одну мить повертається спокійний гул мотора. Втомлені люди полегшено зітхають, розслабляються і наївно намагаються продовжити свою прекрасну розмову...

До наступного світлофора. Нова червона заборона. Нові гальма. І знову — миттєвий спалах того самого нестерпного крику...