Глава 10

Маргарита

Закритий клуб… Танцівниці…

Одразу до голови лізе  з кривою посмішкою щось неприємне, і вимальовується збочення яскравими фарбами…

Бо за закритими дверима найімовірніше будуть ховати не лише безневинні танці на пілоні. Там точно щось таке, від чого в одних кров кипить, а в інших холоне…

Я важко ковтаю та опускаю погляд на торт…

Що б там не було — я справді ладна вхопитися за будь-яку соломинку. Тому нема чого крутити носом, як балувана дівка, і перебирати. Світ жорстокий та несправедливий — треба виживати, як виходить.

До того ж…

Танцювати, на щастя, я вмію. Саме з Лорою я колись понад рік ходила на пол-денс для схуднення. Тоді позбулася понад п’яти кілограмів…

Це було два роки тому — саме тоді стартував непоганий період мого життя. І не лише через те, що я знайшла роботу з гарною зарплатою, — наче й особисте життя почало налагоджуватися.

Тоді я познайомилася із симпатичним чоловіком, коли йшла з вечірніх тренувань. Його звали Ігнат.

Я спочатку його ігнорувала. Відмовлялася сходити на каву, але втретє погодилася. Та що там — потім активно листувалися, двічі сходили на побачення, які мені здалися нормальними, а ось коли розповіла про них Лорі, то вона пирхнула:

— Запросив він, а рахунок ділити навпіл — для мене це фу! Так не має бути!

У відповідь я знизала плечима. Для мене нема нічого дивного в тому, щоб заплатити п’ятдесят на п’ятдесят. Як це модно нині говорити, не «червоний прапорець».

Але згодом я таки побачила той червоний прапорець — він замайорів просто перед очима. І ще й по обличчю ляснув. Болісно.

Ігнат запросив мене на третє побачення та натякнув, що хотів більшого, ніж поцілунки. Його вони більше не влаштовували — він бажав перейти на новий рівень спілкування: секс.

Я зі свого боку наче теж була не проти цього. Він мені подобався, і…

Але була одна проблема. Я не могла залишити того дня Катеринку на всю ніч. Мені потрібно було заздалегідь домовитися з нянею.

Про це прямо написала Ігнату, а він…

Він набрав мене й заверещав, мов різана свиня, у слухавку:

— У тебе є дитина?

— Так, — відповіла я.

— І ти мені не розповіла про це? Змовчала? Серйозно?

— Не змовчала, а просто не встигла сказати, та й… Головне ж — наші стосунки, а те, що в мене є дитина… Це не хвороба й не щось страшне…

— Ні! — урвав він мене. — Це гірше, ніж страшна хвороба! Мені не потрібна дівчина з причепом! І мені огидно, що дівчина, яку я потенційно розглядав як дружину, вже нечиста… Носила дитину від якогось мужика! Гидота!

Його репліка тоді…

Я саме була на роботі. Від шоку телефон вислизнув із руки й гепнувся на підлогу разом зі словами Ігната:

— Більше ми не зустрічаємося. Шукай іншого дурня!

Відтоді я ні з ким не зустрічалася й повністю розчарувалася в чоловіках, які, на щастя, уваги на мене не звертали.

Але повертаюся до реальності та Лориної пропозиції. Дівчина злякано на мене дивиться, а я питаю:

— Що за клуб? Які танці?

— Знаю, що туди ходять багаті чоловіки, — каже подруга, поправляючи окуляри, що сповзли. — Танці — на пілоні.

— Небагато відомо, — відкидаюся на спинку стільчика. — Утім варіантів дуже мало. Треба хапатися за це. Головне, щоб добре платили. Він не казав, яка зарплата?

— Ні, — хитає вона головою. — Але я переконана, що… Так, мій зведений брат трохи жадібний. Проте я думаю, якщо попросити в нього гроші наперед — ту суму, яка зараз потрібна на лікування Катерини, — він дасть, а ти поступово відпрацюєш.

— Було б добре, — мені подобається план Лори, але всередині — паніка…

Страх, що це якесь сексуальне рабство. Одного вечора візьмуть, щось підкинуть у каву чи чай, а потім я отямлюся в іншій країні, у будівлі з ґратами, і доведеться до кінця життя обслуговувати хворих збоченців…

— Я можу його набрати, — виймає Лора з кишені смартфон.

Я дивлюся на телефон у червоному чохлі. Либонь, це ще гірше, ніж продавати душу дияволу, але…

Переводжу погляд на коридор…

Життя, Маргарито, неймовірно жорстоке. Не забувай про це.

— Так, набирай, — киваю.

Лора не хоче цього робити. Я бачу, як вона спеціально все робить повільно, а коли її палець застигає у повітрі над екраном, вона підіймає свої карі очі й перепитує поглядом.

Я у відповідь киваю й роблю обличчя серйозним. Даю їй зрозуміти, що впевнена у своєму рішенні.

Подруга зітхає та натискає на екран. Тепер кухню заповнюють гудки, які дуже швидко обриває чоловічий хриплий голос:

— Привіт, що сталося?

— Привіт, Германе, — боязко говорить вона. — Це Лора…