Глава 9.3

Я обертаюся до неї. У мами невдоволене обличчя — брови зведені в одну лінію, а губи, нафарбовані яскраво-червоною помадою, стиснуті.

— Олексію, ти обіцяв бути до дев’ятої, — повторює. — Роздягайся та повертайся до столу. Бігом!

Вона тисне своїми сірими очима. Сильно. Але я вже не дитина, щоб боятися. Як сказала її сестра — великий дядько.

— Мамо, я думаю, що гості не образяться через мою відсутність, — говорю так, аби не розізлити маму ще більше. — Зараз вип’ють ще один тост і взагалі забудуть, заради чого вони тут зібралися.

— Я точно не забуду, сину, — хмуриться. — Для мене цей день важливий. Я двадцять років тому цього осіннього дня народжувала тебе, і пологи були далеко не легкими. Двадцять дві години мучилася. Тому мені важливо, щоб ти був зі мною до дев’ятої.

Вібрує телефон. Я опускаю очі. Бачу відповідь від Марго. Вона чекає на мене. Надсилає сердечка, додаючи, що на мене чекає подарунок.

— Олексію! — вимогливо каже мама. — Не дивися в телефон, коли я з тобою говорю!

Я відриваюся від смартфона, повертаючись до нашої бесіди. Мама тисне на слабке місце: важко мене народжувала. Я багато разів це чув.

— Мамо, я дуже вдячний, що ти мене народила. Розумію, що це було далеко не просто. Проте…

Зупиняюся, бо мама напружується. Нагадує кішку, яка зараз накинеться й розірве мене, як мишу, але я маю сказати це.

— Проте в мене є своє життя. На мене чекає Маргарита. Я і так скоригував свої плани заради родини та ваших знайомих, тому прошу мене зрозуміти…

— Олексію…

— Мамо, ось постав себе на місце Марго — тобі було б приємно, якби бабуся не пускала до тебе мого батька, якого ти чекала весь день?

Я стежу за реакцією мами. Вона відвертає погляд убік, так сильно стискає губи, що ті майже зникають.

— Мамо, — промовляю. — Прошу…

— Добре, їдь до своєї дівчини, — швидко починає вона. — Мені важливо, щоб ти був щасливим.

Вона складає руки на грудях та відвертається.

Зітхаю, бо сказано це так… Нещиро.

— Мамо, — підходжу я до неї та обіймаю. — Не злися.

— Я не злюся, — хмикає вона. — Їдь до своєї дівчини. Вона чекає.

Я відпускаю її з обіймів, взуваюся та їду до Марго. Дорога перетворюється на ще той непростий квест: усе довкола огортає густий туман, тож сорокахвилинна поїздка розтягується на цілу годину.

Але я доїжджаю до будиночка, у якому горить світло. Швидко виходжу з авто, заходжу на подвір’я, а щойно опиняюся на порозі — двері відчиняються й вибігає Марго. На ній чорна оксамитова сукня, яка облягає дівчину до талії, а нижче вільно спадає.

Довге руде волосся заколоте «крабиком», а на обличчі — ніжний макіяж, який… Та найбільше мою увагу привертають її блакитні очі, що горять щастям…

Я знаю, як вона на мене чекала. Сильно. Ми мали провести разом увесь день, але, на жаль, вийшло інакше. Утім добре, що зараз ми разом.

— Я вже переймалася… Думала, що щось сталося, — говорить дівчина, перебуваючи в моїх обіймах. Я вдихаю її п’янкий аромат. Квіткові парфуми. — Але коли побачила фари — одразу зрозуміла, що це ти.

— Вибач, що я сьогодні так порушив наші плани — сам не в захваті, — відповідаю.

— Не треба виправдовуватися, — Марго вже дивиться на мене. — Головне, що ти приїхав і цілий.

Я киваю. Дівчина бере мене за руку, затягуючи в будинок.

Усередині я розуваюся й уже за мить опиняюся в теплій вітальні, освітленій торшером. На столику перед диваном стоять два келихи й відкоркована пляшка вина. Марго вже несе дві тарілки з макаронами… Не з макаронами, а зі спагеті під грибним соусом.

Дівчина все ставить на столик — нарешті починається святкування, яке ми запланували.

— Тепер маленький подарунок, — каже дівчина, ставлячи свій келих на стіл.

— Ти ще й подарунок купила… Марго, я ж казав, що не треба…

— Треба, — долинає її голос уже зі сусідньої кімнати.

Марго повертається до мене. Руки за спиною. Повільно йде до мене. Коли опиняється поруч, виймає одну руку з-за спини й простягає мені маленьку чорну коробку.

— Дякую, — беру її.

— Глянь, що всередині, — у голосі дівчини відчувається хвилювання. Сильне.

Що б вона мені не подарувала — я буду щасливим. Навіть якщо повітря.

Обережно відкриваю коробку, зазираю всередину та бачу щось фіолетове. Виймаю — це фігурка у вигляді кролика. Красива.

— Дякую! — підіймаю очі на неї. — Мені дуже подобається. Поставлю в себе в кімнаті біля комп’ютера.

— Рада, що тобі подобається, — дівчина продовжує стояти та тримати руки за спиною.

— Чому саме кролик? — продовжую його роздивлятися.

— Бо ти народився в рік кролика, — говорить.

— А, точно… Я навіть забув, — усміхаюся. — Але тепер буду пам’ятати, що я не тільки скорпіон.