Глава 9.2

Дорогою п’ять разів хочу змінити маршрут. Внутрішній голос шипить, що у жодному разі не треба їхати до тієї повії, але щойно опускаю очі на шалик, який зім’ятим тримаю в руках, відчуваючи запах її парфумів, — з’являється лише одна думка, що заглушує внутрішній голос: повернути шалик.

Єдине, про що прошу водія, — зупинитися біля цілодобового кавового кіоску, де беру собі далеко не каву, а міцний зелений чай із лимоном. Плачу невдоволеному водію за додаткові п’ять хвилин простою та ще доплачую, аби не бурчав.

Викидаю гроші на це, бо мені потрібен цей довбаний чай! Він бодай трохи прочистить голову, бо в теплому салоні авто мене жахливо розвозить.

П’ю чай. Першу половину несолодкого напою з кислинкою випиваю в таксі, а другу вже… Вже біля будинку Марго.

Я сиджу на старій лавці, яка востаннє була пофарбована тоді, коли я, мабуть, ішов у перший клас. Місцями ця фарба, що у світлі жовтих ламп здається коричневою, повністю злущилася — видніється почорніле дерево. А там, де ще тримається, допомагаю їй злущитися нігтем. Рештки падають на землю.

Іншою рукою, обмотаною шаликом, бо мені ліньки його тримати, стискаю задубілими пальцями паперову склянку.

Продовжую дерти, безжально дерти, ігноруючи біль… Біль? Я його не відчуваю. Зовсім.

Хоча вже весь ніготь у крові й здається, що зараз дерну востаннє — і він відпаде, заливаючи все довкола червоною рідиною. Хмикаю та роблю ковток. Чай із кожним ковтком робить голову яснішою. Розганяє п’яні хмари.

Либонь, коли вип’ю чай до кінця, стану повністю тверезим. Можна буде мене садити за кермо шкільного автобуса.

На жаль, ні. Коли остання крапля потрапляє мені на язик, я відчуваю, що досі п’яний.

Кидаю порожній паперовий стаканчик до урни — не потрапляю. Стаканчик валяється біля неї.

— А щоб його! — кажу вголос та підіймаюся з лавки. Йду за бісовим стаканчиком, що для мене — ще те випробування.

Розум, можливо, трохи прояснився, а ось тіло погано слухається. Я не можу втриматися на ногах. Гепаюся біля стаканчика на вогку землю.

Просто чудово!

Принаймні викидаю стаканчик, і… Треба встати, Олексію, а не сидіти замріяно біля задрипаного будинку.

Зараз.

Я збираю сили, але мені заважає Єва. Хто ж іще може так наполегливо телефонувати? Смартфон вібрує та вібрує в кишені.

Кохана моя дружина!

А щоб тебе вкрали!

Попри обурення, виймаю телефон із кишені, тисну на зелену кнопку та гаркаю:

— У тебе там пожежа? Чи що?

У відповідь мовчання…

— Єво? Агов? — сам чую, як заплітається мій язик. — Ну? Чого мовчиш?

— Ти пив? — ставить очевидне питання.

— Пив. А що? Тебе це…

Стримую колючу лайку за зубами. Не треба їй цього говорити, бо ще побіжить до моєї мами жалітися. Вона ж любить телефонувати їй та говорити, що я кака-бяка.

— Нічого…

— То чого телефонуєш? — спираюся на лавку та пальцем, яким дер її, тицяю в землю.

Єва витримує коротку паузу, а потім каже:

— Повідомляю, що ти сьогодні не спиш зі мною в спальні!

Які заявочки? Боже, та я ладен усе життя спати без неї… Та що там… Краще зі собакою в буді сни бачити, ніж з Євою.

— Зустрічався зі своїм товаришем Валіком? Так? — питає вона.

— Так…

— Для цього треба було пити? Олексію, ти як алкоголік! Навіть гірше…

— Рибко ти моя сухоребра… Якби всі алкоголіки пили, як я, — то вся спиртова промисловість накрилася б мідним тазиком, — гучно кажу в слухавку, а поглядом ловлю бабусю, яка йде з рудуватим, на вигляд майже іграшковим, спанієлем. Старенька осудливо дивиться на мене, і таке враження, що зараз накаже песикові насцяти на мене.

Ні. Цього не стається. Старенька проходить повз, а Єва каже:

— Завтра поговоримо!

Вона завершує розмову.

От і добре.

Я кидаю телефон у кишеню та роблю спробу підвестися, але не можу. Тіло наче стало мішком зі свинцем, який ніяк не підняти.

Мене це дратує.

Задираю голову, щоб подивитися на зорі, але лампа б’є променями просто в очі. Тому дивлюся перед собою, а саме — на шалик, яким обмотана рука. Розглядаю тканину, аж раптом…

Погляд чіпляється за знайомий вишитий візерунок — червону троянду.

Я заклякаю, бо… Бо чудово знаю цей шалик, і…

Швидко його розмотую та переконуюся, що це саме він… Невеликі троянди вишиті гладдю на одному з кінців. Їх «народили» руки Марго.

Дивлюся на затерті квіти й мимоволі поринаю у спогади про день, який нерозривно пов’язаний із цим шаликом.

***Дев’ять років тому. 21 листопада

Я сиджу за велетенським столом, який аж прогинається від купи різних наїдків: від звичайних котлет до екзотичних страв. Ще тільки запеченого поросяти не вистачає.