Глава 8.3

Я одразу насторожуюся. Прямо як пташка, що відчула поруч гадюку. Моє серце швидко тарабанить у грудях, болісно вдаряючись об ребра, а все волосся на тілі стає дибки.

Водночас у голові майнула шалена думка, що це до мене прийшов балуваний диявол. Вирішив виконати моє бажання та забрати мою душу.

Від цієї думки кутики моїх підіймаються. Усмішка крізь сльози… Ну що ж — нехай він забирає мою душу.

Але…

Маргарито, ти серйозно зараз? Який ще диявол? Із твоїм везінням навіть на нього не варто сподіватися.

Але хто тоді?

Мама прийшла з амбалами виганяти мене з квартири? Чи, може…

Від версії, що раптово виникає, по спині пробігають крижані павуки, які збираються біля серця та кусають мене там.

Прийшов Олексій? Вирішив прийти та встромити в мою душу оберемок додаткових шпильок? Добити мене…

Чоловік же пам’ятає, де я живу… Принаймні має пам’ятати.

Тим часом у двері невпинно дзвонять. Я встаю та боязкими кроками підходжу до дверей. Неохоче, зі страхом, наче на мене зараз кинеться гадюка, зазираю у вічко.

Гадюки, яка б уп’ялася в мене своїми зубами, нема. Немає там і мами з кремезними чоловіками, а тим паче Олексія з пронизливим поглядом зелених очей… До мене прийшла моя подруга Лора. Саме вона підкинула мені ідею сурогатного материнства.

Я рукавом кофти витираю сльози, втягую в себе всі солоні шмарклі й лише після цього відчиняю двері.

Лора одразу реагує:

— Нарешті ти почула! Бо я тобі вже й телефонувати стала…

Дівчина не продовжує. Її вираз обличчя моментально змінюється. Ще секунду тому вона була в гарному настрої. Карі очі світилися, а зараз гаснуть. Пухкі вуста, нафарбовані бордовою помадою, більше не розтягнуті в усмішці. Тепер вона сумна. Дуже сумна.

Поправляє масивні квадратні окуляри, на тлі яких її носик здається крихітним, та тихо питає:

— Марго, що сталося… Тільки не кажи, що Катерина…

— Ні, інше, — не можу дивитися на подругу. — Проходь, розкажу.

Я відходжу вбік, пропускаючи Лору, яка прийшла не з порожніми руками. Принесла торт у рожевому пакуванні.

Торт уже стоїть на столі. Я порізала його на шматочки. Кавомашина цідить каву, а Лора виходить із ванної, де мила руки.

Дівчина сідає на стільчик і промовляє:

— Маргарито…

Я перестаю роздивлятися червоні трояндочки на торті. Переводжу на неї погляд. Дивлюся на її біляве ідеальне каре та зітхаю.

Не знаю, із чого мені почати, бо все болить. Але починаю…

Розповідаю про те, що мені не заробити грошей сурогатним материнством, бо на заваді став колишній.

Лора про нього нічого не знає, тому коротко розповідаю їй про своє болюче минуле. Розповідаю дівчині, хто насправді батько Катеринки, а також чому ми розійшлися.

Вона не знала правди. Я завжди уникала цієї розмови… Вдало тікала від неї.

Зараз не втекти. Їм солодкий торт разом зі сльозами й розповідаю, як моє щастя розбилося вщент за одну мить.

Лора слухає й навіть не може ані зробити ковтка кави, що стоїть перед нею, ані відламати шматочка торта.

Я ж тим часом беру вже другий шматок. Підсолоджую свою внутрішню гіркоту. Та не солодиться вона. Ніяк.

— Тому я завтра маю зателефонувати його дружині та відмовитися, — говорю. — Не хочу мати ще проблем, бо…

— Бо що? — питає подруга. — Ще щось сталося…

— Мама, — підчіплюю виделкою трояндочку й відриваю її від торта. Уважно розглядаю та кажу: — Їй же потрібна операція на серці, і вона, як я зрозуміла, розраховувала на мої кошти від сурогатного материнства, але… Коли дізналася, що їх не отримає, розізлилася на мене, не давши нічого пояснити, та сказала, щоб я за два тижні звільнила квартиру.

У мене знову течуть сльози, і я з’їдаю солодку трояндочку, запиваючи її кавою.

Моя подруга витріщається на мене, мов я божевільна. Потім узагалі відвертається, спирається на стіну та вимовляє:

— Я шокована… У мене нема слів… Ні, я знала, що твоя мама дурна — бере з доньки гроші за оренду квартири, але… Це… У неї серця нема? Так? У неї там камінець? Вона хіба забула, для чого тобі ці гроші… Хоча те, як вона волокла тебе на аборт…

— Не знаю, — виделкою колупаю торт. Витягаю його «нутрощі». — Може, й камінець… Але це неважливо. Я маю думати, що робити далі…

Лора важко зітхає. На кілька хвилин замовкає, а потім каже:

— Я б на твоєму місці замість того, щоб слухати патякання твого колишнього, сказала б йому думати не про ще ненароджену дитину, а рятувати ту, яка в нього є! Чого ти маєш сама…

— Ні, — уриваю її. — Я не звернуся до нього, бо він же не повірить. Та й із його сім’єю не бажаю мати проблем. Його мама… Лоро, там така сім’я… Якщо його мати дізнається, що я знову стала на шляху її сина, вона зітре мене на порох. Та жінка не має нічого святого. Я досі пам’ятаю, як вона кидала переді мною гроші на аборт. Тому ні… Я маю більше не перетинатися з тими людьми. Ніколи!