Глава 8.2

Після цих слів вона не затримується ані на мить. Розвертається так різко, що її чорне волосся злітає, і виходить, грюкнувши дверима, а в мене всередині…

У мене й так життя розсипається на піщинки, а вона бере молоток і дробить їх на ще дрібніші. Перетворює на борошно.

Відчуваю, як в очах збирається волога — зараз пущу сльози. Та мене відволікає доньчин голос, що долинає із сусідньої кімнати. Вона кличе мене.

Моментально збираю всю свою волю в кулак, наказую собі, що не маю права рюмсати, а тим паче при доньці. Вона має бачити, що все гаразд. Не переживати. Діти мають відчувати безпеку поряд із дорослими. Тільки тоді вони виростають впевненими в собі, а не…

— Йду, донечко, — відповідаю жвавим голосом. — Хвилинку.

Скидаю з ніг туфлі, одна з яких закривавлена. Стягую мокрі колготи й швидко натягую на ноги шкарпетки. Потім оброблю рану.

Швидко заходжу до кімнати Катерини. Вона лежить на ліжку й одразу переводить на мене свої зелені очі… Вони стомлені. Сумні. Неймовірно сумні. Наче вона королева суму.

Я сідаю біля неї та питаю:

— Щось болить?

Донька заперечно хитає головою. Знаю, що вона обманює. Утім удаю, що вірю, ніби її нічого не турбує, і кажу:

— Може, ти повечеряєш? Є рисовий суп. Твій улюблений.

— Не хочу, мамо. — Вона вже дивиться у вікно. — Чому кричала бабуся? Вона так гучно гепнула дверима… Через мене?

Катерина не зводить погляду з вікна. Я кілька секунд думаю, що сказати доньці… Тобто — що збрехати.

Хоча вона знатиме, що я її обманюю. Катерина знає, що бабуся не дуже добре до нас ставиться, хоча каже, що любить нас і що ми її рідня.

Ми — рідня, яку вона виганяє з квартири…

Моя мама навіть при дитині ніколи не добирає слів. Часто може сказати щось зайве та образливе. Пам’ятаю, як ляпнула Катерині, що та схожа на свого батька, якому на неї плювати.

Тому донька казала, що може сама побути, поки я сходжу у справах, але я не можу залишити її саму. Це небезпечно.

— У бабусі тиск підскочив, — кажу. — Вона в такому стані стає нервовою. Вона кричить не через нас, а просто. Так їй простіше.

Кутики вуст доньки смикаються донизу. Ось і доказ: вона розуміє, що я зухвало брешу… Не дай Боже, вона ще й почула слова про квартиру. Не треба, щоб у дитячій голові крутилися такі думки.

— Катерино? — Я торкаюся доньчиної руки.

— Мамо, можеш принести мені чаю? — Вона сумно дивиться на мене. — Із медом.

— Добре, зараз принесу.

— І ще…

Поглядом даю зрозуміти, що слухаю.

— Дай мені планшет — я хочу подивитися мультик. Не хочу читати. Очі болять.

— Добре. — Я киваю й виконую доньчине прохання.

Катеринка вже дивиться мультик, а я повертаюся на кухню. Ставлю чайник і швидко прибираю наслідки сварки з мамою. Точніше, не сварки, а її нападу агресії. Я навіть нічого у відповідь не сказала.

Коли закінчую прибирати, саме закипає чайник. Заварюю доньці чай і беруся до ноги. Сиджу у ванній, промиваю поріз, дезінфікую його і…

Тільки зараз знімаю з емоцій кайданки. Даю їм волю: тихо плачу. Сльози падають на блакитний кахель, утворюючи калюжку.

Я не знаю, що мені робити. Роботи нема, зі сурогатним материнством нічого не вийде через Олексія, а тепер ще й мама виганяє нас з квартири…

Що мені робити? Де швидко знайти гроші?

Не маю жодної гадки… Боже, я зараз у такому розпачі, що навіть ладна душу дияволу віддати. Підписати з ним угоду. Кажуть, що для цього треба вийти вночі на перехрестя, викопати яму, покласти в неї певні речі, а потім він з’являється перед тобою, і ти можеш просити в нього все, що завгодно, а він у відповідь виконує та забирає душу в пекло.

Я не проти піти на таке й згодна горіти у пеклі. Живцем. Тисячу років. Аби тільки моя донька була здоровою.

Я шморгаю носом і думаю… Диявол якийсь балуваний. Його ще й викликати треба. Сам не може прийти? Я думала, він сам полює на людей, які ладні все йому віддати.

Витираю сльози, аж раптом чую, що хтось дзвонить у двері. Настирливо. Без упину натискає на дзвінок. Цвірінькання наповнює квартиру.

Мої брови моментально сходяться на переніссі, а погляд смикається в бік коридору.

Хто це прийшов? Я не чекала гостей…