Глава 8.1

Маргарита

Я думала, що, коли влечу до квартири, побачу… Побачу страшне.

Натомість нічого страшного немає.

Перестаю втрачати глузд. Мій стан стишується.

У вітальні на дивані сидить мама. Одна лікарка вимірює їй тиск, а інша готує укол. Повільно набирає у шприц мутнуватий розчин з ампули. Вона повертає голову в мій бік і запитує:

— Ви родичка?

— Так, донька — відповідаю й киваю, а мама тільки зараз помічає мою присутність. Вона болісно впивається в мене карими очима й сильно кривиться. Сподіваюся, що не від того, що я прийшла, а від тонометра. Мама ненавидить, коли їй вимірюють тиск.

— Це добре, — промовляє працівниця швидкої. Після цього вона знову береться за шприц. Обережно постукує по ньому пальцем і випускає повітря. Бачу крапельки, які витікають із голки.

Потім інша називає мамин тиск. Він захмарний, тож їй  одразу роблять підготовлений укол. Поки їй вводять ліки, я виходжу з кімнати й зазираю до Катеринки.

Моя донька досі спить. Тихо підходжу до неї. Дивлюся на її обличчя. Вона успадкувала не лише очі Олексія, а й чимало інших його рис.

Обережно торкаюся теплої руки доньки, і всередині…

Моя мама не має совісті! Я думала, що з Катериною щось сталося, а в мами… У неї просто підскочив тиск! Не могла так і сказати? Чи вона хоче, щоб і в мене тиск пробив небеса?

Мій, напевно, теж пробиває небеса, бо в мене страшенно болить голова! Бамкає.

За кілька хвилин я повертаюся до вітальні, де працівниці швидкої радять моїй мамі негайно звернутися до кардіолога, а поки що — не хвилюватися й обмежити вживання кави та чорного чаю. Ще додають, що ввечері обов’язково треба буде повторно виміряти тиск.

Лише після цього вони йдуть. Я проводжаю їх.

Бачу, як вони спускаються сходами. Помічаю дивну зміну: на вікні поменшало фіолетових метеликів.

Хмурюся й повертаюся до квартири, де мама…

Вона нормальна? Лікарі щойно сказали їй не пити каву, а вона натиснула кнопку «Американо» на кавомашині. Кавомашина гучно меле зерна.

— Мамо, ти серйозно? Тобі щойно зробили укол, а ти каву п’єш? — питаю, шоковано дивлячись на неї.

— Нічого мені не буде, — пирхає вона, сідаючи на стільчик.

Мама трохи блідувата, що чудово видно на тлі її чорного фарбованого волосся.

— До того ж, доню, якщо ти не забула, у мене проблеми не через каву, — каже вона й похитує головою. — Мені ще десять років тому казали, що серце ВЖЕ треба оперувати: встановити штучні клапани, підшити аорту… Але я все тягнула та тягнула… Думала, що таблетки підтримуватимуть мій стан. Ні! Не вийшло!

Вона встає, забирає з кавомашини чашку й знову сідає на стільчик. Відвертає голову та п’є великими ковтками.

Я чудово знаю, що їй потрібна операція на серці. Вона говорила мені про це ще відтоді, як мені виповнилося десять. Тоді ж я почала розуміти, чому мама така нервова. Сердечники часто такі: можуть зриватися через дрібниці… Хоча велику роль відіграє сам характер.

— Завтра справді піду до лікарні — уже не можна тягнути, — продовжує вона. — Я ж сподіваюся, ти допоможеш мені з коштами? Ти ж домовилася з тими, кому маєш виносити дитину?

Мама обертається та підіймає брову. Так сильно стискає чашку в руках, що пальці біліють.

Я опускаю погляд… У неї справжній талант тиснути на болючі місця. Навіть не уявляю, як у неї це виходить.

— М-м-м… Рідній матері не хочеш допомагати?

Хочу пояснити мамі, що не все так просто, але вона вибухає… Наче бомба.

Раптом кидає чашку на підлогу. Та розбивається, а дрібні уламки розлітаються довкола…

Знову розбита чашка. Через переживання я навіть не відчуваю ні порізу, ні холоду в ногах від калюжі.

Мама підводиться й обурено виголошує:

— Оце називається: усе життя ростиш дітей, вкладаєш у них усе, а вони на старості ніяк не хочуть допомогти!

— Мамо…

— Що «мамо»? — гримає вона. — Свиня ти, Маргарито, невдячна! Із кожним роком ти дедалі більше стаєш схожою на свого батька! Ну добре… Подивлюся, як ти заспіваєш… Щоб за два тижні звільнила квартиру! Буду її продавати! Хоч так матиму кошти на операцію.

Вона вилітає з кухні, пробігає повз мене й швидко взувається в коридорі. Уже смикає двері, але не виходить. Повертається до мене та гаркає:

— Я не жартую! У тебе є два тижні, щоб зібрати свої речі!