Глава 7.2

Я за пів міліметра від того, щоб натиснути на дзвінок, але… Але я зупиняюся, щойно його торкаюся.

Мене зупиняє неприємна думка, що я знову її побачу. Вона ж відчинить двері. Знову побачу ці блакитні очі — незмінні й брехливі.

Не бажаю я їх бачити!

Тому забираю руку від дзвінка та дивлюся на двері, думаючи, що робити.

Що тут думати? Залишу шалик на коврику. Тканина уже ковзає між пальцями, і я… Я вішаю шалик на дверну ручку. Так буде значно краще.

Мабуть.

Щоб не впав, зав’язую його на ручці бантиком і швидко йду геть. Спускаюся затертими сірими сходами. Коли опиняюся між другим і третім поверхами, мій погляд падає на вікно. На ньому досі наклеєні фіолетові метелики, які…

Зараз вони облізлі та неяскраві. Деякі з часом навіть відпали. Їх було дев’ять, а зараз на вікні залишилося шість. Верхні «полетіли».

Я завмираю, дивлячись на них. Побачене проти волі повертає мене до спогаду про те, як ми прийшли забирати в того чоловіка гроші за квартиру, а він сказав, що відчинить лише через годину…

Чому — не пояснив, але коли з квартири вийшла дівчина, вельми відверто одягнена й з розмазаною бордовою помадою, то все стало зрозуміло.

А поки чекали, ми сиділи на цьому підвіконні. Розглядали цих метеликів на тлі пожовклої тополі за вікном. Вони мали неймовірний вигляд. Контрастували. Фіолетовий на жовтому.

Коли сонце зникло за горизонтом і тополя згасла, на нас напала пристрасть.

Цілувалися. Жадібно. Нестримно.

Я посадив Марго на підвіконня, а щоб їй не було так холодно, поклав свій шалик, бо на ній була коротка шкірянка й тонкі джинси. Я стояв між її ногами, і ми не могли відірватися одне від одного.

Досі пам'ятаю, якими солодкими були ті поцілунки і як тоді під шкірою булькотіла кров, коли я торкався її руками…

Мої руки ковзали по її стегнах, талії, грудях… Я тоді вмирав від пекучого бажання. Воно геть позбавляло мене розуму. Думки були лише про одне.

Хотів її. Сильно. А тоді між нами ще не було нічого, крім поцілунків. Маргарита не хотіла з цим поспішати, а я не наполягав. Тому можна було лише уявити, що я відчував.

У відповідь дівчина не лише пристрасно цілувала мене, а й запускала руки в цікаві місця, тож здавалося, що зараз я…

— Що ти робиш? — прошепотів я їй у губи, задихаючись від її дотиків.

— Дякую за те, що зі мною поїхав. — Руки Маргарити вже були на моїх плечах, пальці заривалися у волосся й куйовдили його. — А ще…

— Що? — перепитав я, торкаючись губами її вуст.

— Показую, як я тебе кохаю, — ледь чутно сказала вона й знову опустила руки, запускаючи їх мені під светр. Марго катувала мій торс м’якими долонями. П’янила мене.

У відповідь я почав пристрасно цілувати її шию — і не тільки…

Повертаюся до реальності. Жахаюся, як швидко відтоді минув час. І ще… Як же я помилився в ній. Помилився…

 А тепер, хоч як це дивно, відчуваю на вустах її солодкі поцілунки, а на тілі — дотики рук.

Ще ці метелики злять мене.

Я хочу їх зірвати. Та щойно зриваю одного й він падає на підлогу, зупиняюся — роблю дещо інше.

Розвертаюся, повертаюся до квартири Маргарити й забираю шалик. Рвучко знімаю його з ручки й ще швидше спускаюся сходами, гупаючи ногами.

Уже вибігаю на вулицю й ловлю на собі дивний погляд водія швидкої, що палить цигарку.

Я ігнорую його, але хочеться гучно гаркнути: «Якого біса він на мене вилупився?»

Сідаю у своє авто, кидаю шалик із квітковим ароматом у бардачок і газую.

Не пам’ятаю, як дістаюся бару. Просто опиняюся там і п’ю. Це вже четвертий чи п'ятий келих. Не пам’ятаю.

І неважливо. Зовсім.

Наливаю собі з пляшки чергову порцію спиртного, а коли ставлю пляшку на стіл, біля мене з’являється Валентин зі словами:

— О-о-о, коли ти з’явишся вдома, Єва тебе розстріляє.

У відповідь я махаю рукою, мовляв, мені однаково. Хай навіть на кавалки розріже та суп із мене зварить.

Валентин гепається на стілець біля мене. Наливає собі трохи спиртного та починає докладно розпитувати про те, що сталося.

Я не скуплюся на деталі, а тим паче на свої переживання. Розповідаю Валентинові все. Він уважно мене слухає, посьорбуючи спиртне з келиха, а коли я замовкаю, каже:

— Навіть не уявляю, що в неї було в голові, коли вона їхала до твого будинку. Зовсім дурнувата… Логіки нуль…

— Це Марго, — хмикаю й кривлюся. — Навіть коли я показував їй фото, на яких було видно її зраду, вона стверджувала, що вагітна від мене, уявляєш? Зрадниця… До речі, вона тобі говорила про вагітність? Дитина ж твоя була… Ти ж казав, що ви все робили без презерватива.

— Вона була вагітна? — перелякано перепитує він.

— Так. — Я перехиляю чергову чарку, від якої мені вже стає трохи погано. — Хто його знає, може, ти вже дев’ять років як батько, але навіть про це не знаєш… Перевір її. Ім’я ж знаєш…