Глава 6.3

Швидко прочитую ці слова, і… Сказати, що у мене перекрутилися та похололи нутрощі, які від зустрічі з Олексієм стали кривавим фаршем, – банально.. Банально та недостовірно.

Насправді все так… Так погано, що всіх слів на світі не вистачить, щоб це описати.

Я ледь не втрачаю свідомість. Бачу, як перед очима з’являються чорні цятки, але…

Але я чіпляюся за реальність з усіх сил! Не маю права розсипатися на піщинки. Маю зібратися докупи та бути міцною.

Тому глибоко вдихаю та тремтячими руками пишу мамі:

— Що сталося? Катерині стало погано?

Мама одразу читає моє повідомлення, але зовсім не поспішає відповідати. Вона взагалі виходить із мережі.

Я стискаю телефон, а разом із ним наче стискається й моє серце, яке ще якось б’ється.

Зараз не витримаю та наберу її.

Хочу вийти з листування, але вона повертається в діалог та щось пише. За мить на екрані з’являється:

— Сталося. Гірше.

Я випадаю на кілька секунд із реальності. Що вона має на увазі? Що означає це «гірше»? Катерині гірше?

Не витримую — відстібаю пасок безпеки й вилітаю з авто, як ракета. Уже стою на ґрунтовій дорозі — прямо в калюжі. У взуття затікає прохолодна вода, якої зараз навіть не відчуваю.

Зосереджуюся на дзвінку. Лунають сірі гудки. Я ледь не до крові кусаю губи, а другу руку стискаю в кулак. Впиваюся нігтями в долоню. Безжально.

І далі слухаю гудки… Вони тягнуться один за одним і ніби не думають завершуватися.

Мамо, та візьми ти слухавку! Прошу!

Та цього разу мені трохи щастить — вона нарешті бере. Я чую її роздратований голос:

— Алло.

— Мамо, що сталося? — нервово випалюю. — Що сталося гірше? Катерина…

— Маргарито, я тобі зрозуміло сказала — їдь додому. Швидка вже в дорозі.

— Мамо, ти мож…

Мама скидає виклик на півслові. Я знову хочу її набрати, але розумію, що вона нічого не скаже… Треба негайно їхати.

І водночас… Якби все було дуже погано, то… То вона б мені сказала…

Так? Чи ні?

Боже, чому з моєю мамою так завжди складно? Чому в інших… Марго, дякуй за те, що вона тебе взагалі народила й ти є на цьому світі.

— Вирішила тікати від розмови? — чую Олексія, від голосу якого мені стає ще гірше.

Я відчуваю, як згоряють мої останні нервові клітини, а волосся на голові сивіє. Перестає бути мідним. Мабуть…

— Ні, — кажу, стоячи до нього спиною. — Був важливий дзвінок.

Він хмикає, а я…

Витираю сльози зі щік та обертаюся до нього, вкотре запевняючи:

— Я відмовлюся. Завтра зі самого ранку зателефоную твоїй дружині та скажу, що це мене не цікавить.

Змахую сльози, які й далі котяться з очей. Бачу, що чоловік хмуриться. На мить відводить очі вбік, але знову дивиться на мене.

— Постарайся як слід, бо Єва одержима твоєю кандидатурою.

Він випльовує ці слова й робить коротку паузу. А після неї:

— Навіть не думай погоджуватися на її вмовляння, бо тобі краще не знати, що тоді буде.

— Відмовлюся, — бурмочу. Саме в цей момент, мов нізвідки, з’являється льодяний вітер, який розтріпує моє волосся та смикає мій рожевий шалик на шиї.

— Сідай в авто. Мені ніколи тут стояти. Маю справи. — Олексій відвертається й сідає за кермо.

Радію, що він поспішає й не продовжує цю розмову. Я ж знаю Олексія… Він уміє довго говорити…

Сідаю в авто, пристібаюся та тремчу.

Тремчу від нервів і від того, що мої ноги мокрі. Я ж у калюжі стояла.

Олексій їде швидко. Дуже. Летить. Навігатор показував, що ми дістанемося за пів години, а приїжджаємо майже за п’ятнадцять хвилин. Він уже заїжджає у двір.

Увесь цей час ми не розмовляли — сиділи мовчки. У важкій, гнітючій тиші, яка робила мої думки ще нестерпнішими…

Мені здається, що я божеволію всі ці п’ятнадцять хвилин, а коли авто зупиняється біля мого під’їзду, продовжую сходити з розуму.

Бачу карету швидкої допомоги.

Я дразу вилітаю з авто Олексія. Нічого йому не кажу. А що казати? Усе давно сказано.

Гепаю дверцятами та мчуся до будинку, притискаю до домофона ключі та біжу сходами на третій поверх, незважаючи на біль у ногах і на те, що ледве на них тримаюся. Зараз для мене головне — дізнатися, що сталося.

Нарешті я біля дверей. Смикаю їх на себе й, не роззуваючись, залітаю до квартири, де бачу…