Глава 6.2

Я відчуваю біль від цих цвяхів. Мене навіть похитує… Та що там… Здається, що я зараз втрачу свідомість та впаду додолу, але водночас…

Не розумію, для чого він це робить. Він же сам сказав мені за десять секунд покинути його будинок… А зараз хоче завезти мене додому. Не розумію його логіки. Ніяк. Хоч тими цвяхами прибийте до воріт.

— Звісно, що я не проти, — не тягне з відповіддю його дружина. — Навіть навпаки — я хотіла тебе попросити завезти Маргариту додому та владнати питання з сусідами.

Щось усе якось проти мене…

— Не треба, — втручаюся я у діалог. — Я візьму таксі та… Сама все владнаю. Я доросла жінка, а не маленька дівчинка…

— Навіть не сперечайтеся, — уриває Єва. — Чоловіки й для того існують, щоб проблеми вирішувати, аби ми, жінки, не псували собі нерви. А тим паче нам абсолютно невигідно, щоб ви хвилювалися.

Жінка сильніше стискає мою руку, яку весь цей час тримала, і огортає стурбованим поглядом. Із нею сперечатися важко…

Але я не можу, а точніше не хочу, бачити Олексія. Не витримаю цієї поїздки.

— Нагадую, що вода біжить, — мовить чоловік. — Швидко та невпинно. Треба їхати.

— Не затримую. — Єва відпускає мою руку, і я… Я обертаюся до Олексія. Він зі складеними руками на грудях дивиться на мене.

Я тікаю від його погляду, як миша від кота, та бурмочу:

— Дякую вам…

— Тоді взувайтеся та ходімо до авто, — продовжує Олексій.

Моя відповідь — мовчання, і я схиляюся, щоб взути туфлі. Помічаю, що на підлозі моя кров, а під лівою ногою — калюжа із неї.

Я не зважаю на це. Швидко взуваюся, і вже за мить стою перед ними. Олексій показує на двері, а Єва…

Вона щось говорить, але я не чую жінку. Мій мозок не сприймає її слова. У відповідь їй киваю і йду за ним…

За Олексієм…

Ми вже надворі. Попри те, що на вулиці тепло, на клумбах квітнуть тюльпани, — мені холодно. Морозить. Зсередини.

Я смикаю головою до воріт… Можливо, поки він виганяє авто з гаража, мені чкурнути за ворота?

М?

Боюся, що на підборах та з ногою, яка болить від порізу, я далеко не втечу.

І точно вже не втечу. Авто Олексія стоїть перед моїм носом, а він…

Він виходить із нього, повільно обходить авто, і… Чоловік зупиняється біля мене на катастрофічно близькій відстані, що посилює мій внутрішній біль від зустрічі: нутрощі вже перемелені на фарш. А серце, що досі переховується в горлі, починає сильно стукотіти. Опускаю очі донизу. Дивлюся на його черевики. Вони чорні та блискучі. Точно шкіряні.

— Сідай в авто, Марго. — Він відчиняє мені дверцята.

Я сідаю всередину, ледь чутно дякуючи. Коли я у салоні… Готуюся до того, що він влаштує мені розбірки.

А міг би обійтися без цього. Я не дурна риба. Мені вистачило побачити його — усе втямила.

Раптово моє серце застигає, бо Олексій нахиляється до мене так… Те, як він стояв поруч біля мене, — це ще було далеко.

Я відчуваю, як його дихання впирається у мою скроню. З переляку руками стискаю сумочку, а він…

Олексій смикає за пасок безпеки. Він пристібає мене.

Безпека…

Далі швидко відсахується, і ще один звук — він пристібає себе, а після цього заводить двигун та каже:

— Називай адресу.

— Олексію, не треба. Я краще візьму таксі. Я все зрозуміла… Я…

— Адресу, — уриває мене й наполягає він, обертаючись до мене. Чоловік поглядом занурює мене в казан із розплавленою смолою.

Я називаю її, бо розумію, що він не відчепиться від мене. Він…

Олексій вводить її у навігатор і рушає. Колеса крутяться, а разом із ними накручуюся я. Сильно.

Кусаю вуста, відчуваючи, як повертається мій головний біль.

Чекаю, коли Олексій нарешті почне говорити…

Починає…

Але не під час їзди. Він з'їжджає з дороги на якусь ґрунтовку, проїжджає декілька метрів та різко зупиняється. Саме перед виїздом на поле, яке я пам’ятаю…

Ми на ньому… Не хочу згадувати, а тим часом між нами тиша.

Незручна тиша.

Тиша, яку розбиває те, як він стискає кермо. Воно скавчить під його руками, а ще він важко дихає, і кутики його вуст смикаються. Зараз він…

Олексій різко обертається, а я…

— Олексію, я все зрозуміла… Я…

— Ти спеціально? — уриває він мене. — Так? Хіба забула, що я сказав тобі дев’ять років тому? — пильно дивиться на мене очима, які від нього успадкувала моя донька. Вони у неї також зелені.

— Не забула… Олексію, я не знала та все зрозуміла. Я відмовлюся, — нервово кажу та ковтаю деякі літери. — Завтра я зателефоную твоїй дружині та скажу, що мене ця пропозиція не цікавить.

— Сподіваюся, бо якщо ні… — Він відвертається від мене й продовжує: — Утім я навіть не уявляю, звідки у тебе взялася нахабність з’явитися у моєму домі. Хіба не бачила прізвище?