Глава 3.3

Переді мною стоїть мати Олексія — Інеса Тимофіївна. Жінка, якій я не сподобалася, щойно я з’явилася на подвір’ї їхнього будинку.

Так само сильно я не сподобалася й батькові Олексія.

Утім, він бодай не показував цього, а його мати… Її аж кривило, ніби вона з’їла ящик лимонів, а потім ще й запила їх літром оцтової кислоти.

Зараз вона кривить свої ідеально нафарбовані червоні губи так само. Можливо, навіть гірше.

Жінка сідає на стілець навпроти мене, окидає мене зневажливим поглядом і продовжує:

— Маргарито, буду без довгих передмов: ти маєш дати моєму синові спокій. Ти йому не пара.

Я мовчу. Дивлюся в її сірі холодні очі, підкреслені темним олівцем, і відчуваю, як усередині мене повільно вмирає надія, що з’явилася тоді, коли надійшло повідомлення.

— Олексій не знає про нашу зустріч? — тихо запитую. — Я маю рацію?

— Не знає. Я вчора вирядила його в Карпати й дала йому із собою кнопковий телефон з іншим номером. Йому треба відпочити. Ти йому добряче нерви потріпала. Також ти не підходиш моєму синові, та ще й виявилася зрадницею: дитину бозна від кого нагуляла й хочеш повісити її на нього. Хитра лисиця.

— Я не…

Жінка пирхає, обриваючи мене на півслові. Вона поправляє своє чорне, мов крило ворона, елегантно вкладене волосся й цідить:

— Маргарито, я таких підлих дівуль розпізнаю за кілометр: ти можеш здаватися милою й переконливо щебетати, що щиро кохаєш Олексія. Але я знаю, що ти зухвало брешеш! Тобі потрібні гроші мого сина! І все!

— Це неправда! — заперечую. — Я його кохаю, і ця дитина від Олексія. Інтимні стосунки в мене були лише з ним…

— Ще скажи, що цнотливою була, — кидає вона, закочуючи очі.

— Була, — відповідаю, відчуваючи, як на очі навертаються сльози, і…

Я зараз впаду в істерику. Стою на межі. Але не даю собі зірватися, бо не маю права.

— Якщо не вірите, перевірте мене на детекторі брехні — тоді переконаєтеся, що я кажу правду… Я справді покохала Олексія. Мені не потрібні гроші, а дитина…

— Навіть якщо не брешеш, то яка різниця? — раптом змінює риторику жінка. — Мені достатньо того, що ти не пара моєму синові. Я не хочу, щоб поряд із ним було таке одоробло, як ти. Мій син має одружитися з дівчиною свого рівня і саме з нею мати дітей.

У мене відвисає щелепа. Я не знаю, що сказати, і сльози… Вони навертаються на очі й рікою течуть по щоках. Крапають на стіл.

— Не треба тут ревіти й тиснути на жалість, — гаркає Інеса Тимофіївна, витріщаючись на мене. — Тому слухай мене уважно, Маргарито. Ти маєш не просто дати йому спокій, а зникнути з його життя, ніби тебе ніколи й не було. А якщо не зникнеш… Тебе закопають живцем. І я не жартую. Не дам якійсь нахабній рудій жабі зруйнувати майбутнє мого сина й смоктати з нього гроші… Щоб ти знала: у нього вже є наречена.

Я мовчу. Сльози, що нагадують лаву, і далі котяться по щоках, а Інеса Тимофіївна додає:

— Олексій мав зійтися з нею ще раніше, але завадила твоя руда мармиза. Думала, ти йому потрібна на кілька ночей — замість повії. Треба ж хлопцеві десь випускати пару. Але коли він привів тебе знайомитися з нами… Я ледве трималася, щоб не викинути тебе з будинку. Приволік блохасте кошеня.

На останніх словах жінка бере білу паперову серветку, зминає її та жбурляє в мене. Серветка влучає мені в лоба та падає на стіл. Намокає від моїх сліз.

І я розумію…

Боже…

Невже?

— Це ви мене підставили? Ви підробили ті світлини і…

Я не можу договорити — голос хрипне, а коли підводжу очі…

Губи жінки… Їхні кутики злегка підняті. Не треба мати багато мізків, щоб усе зрозуміти.

Вона мене підставила! Мати Олексія…

— Хіба вам…

— Маргарито, мені вже набридла ця тупа розмова. Ти маєш забути про мого сина, і крапка.

— А дитина? Ви розумієте, що я вже не можу зробити аборт? У мене великий термін. І я не хочу, бо…

— Ще й як захочеш! — гримає вона та риється у своїй дорогій сумочці з крокодилячої шкіри. За мить витягає звідти пачку грошей. Кидає їх на стіл і каже:

— За ці гроші тобі не тільки аборт зроблять, а ще й поцілують між ногами. А тепер мені час іти… Але пам’ятай: підійдеш до мого сина — живцем закопаю й навіть хреста не поставлю.

Жінка одразу підводиться та виходить із кафе, гучно цокаючи підборами. За нею зачиняються двері.

Я плачу. Затуляю руками обличчя, а далі…

Пішла ця відьма до біса! Я хапаю гроші та біжу за нею. Хочу жбурнути їх їй в обличчя, сказати, щоб вона ними вдавилася, та побажати, щоб згоріла у пеклі.

Я вже на вулиці, де мрячить і дме сильний вітер. Інеса Тимофіївна саме сідає у свою зелену автівку. Я кидаюся перебігти дорогу, але…

Раптом слух ріже скрегіт гальм, потім я відчуваю удар, біль — і перед очима різко опускається чорна завіса.