Глава 3.2

Автівка зупиняється біля синіх воріт, а мама вже розраховується за поїздку. Відраховує чотири купюри по сто гривень і віддає водієві.

Я ж напружую мізки. Міркую, що мені робити…

Спочатку думаю сказати мамі все прямо — без вигадок. Але…

Маргарито, ти віриш, що мама відпустить тебе поговорити з Олексієм? Ще чого! Ти наївна дурепа.

Вона силоміць потягне тебе на аборт. Візьме за шкірку, як кошеня. А якщо у відповідь пручатимешся та волатимеш — дасть ляпаса.

— Чого розсілася? — уже бачу маму перед собою. Вона відчинила дверцята авто. — Ходімо!

— Мамо, — злякано промовляю. — Я…

— «Я» — остання літера в алфавіті! Марго, виходь, бо таксист має їхати! Не заважай людям працювати! — вона смикає мене за руку та тягне до лікарні. Дорогою бурмоче, що якби я зволікала ще бодай тиждень, моє життя було б зруйноване і таке інше.

І ти хочеш, Марго, зараз їй щось сказати про Олексія?

Вона тебе розірве на шматки.

Ми вже заходимо до лікарні. Тут мама сильніше стискає мою руку. Ми йдемо до сходів, якими маємо піднятися на другий поверх, а тоді зайти в кабінет, де мені зроблять…

Крокуємо швидко, але в моїй свідомості це відбувається повільно, і водночас я намагаюся придумати, що робити.

Щойно мама ступає на першу сходинку, я кажу:

— Мені треба в туалет! Дуже!

При цьому я зупиняюся та переминаюся з ноги на ногу. Мама обертається до мене, закочує очі та гаркає:

— Я ж казала тобі не пити багато чаю, щоб зараз не бігати й не шукати туалету!

— Вибач…

— Інколи ти така сама дурна, як твій притрушений батько! — продовжує. — Видно, що гени одні. Ще й така сама руда! Сподіваюся, що коли ми дійдемо до кабінету, ти срати не захочеш!

Я схиляю голову. Мені соромно за мамині слова, адже їх чують усі довкола й криво на нас позирають. Боюся навіть уявляти, які думки проносяться у їхніх головах.

— Де у вас тут туалет? — перепитує мама в медсестри, яку ми зустрічаємо.

Дівчина мило пояснює, і ось я заходжу до вбиральні. Замикаю двері на засувку, яка ледве тримається – на шмарклях, та думаю, що мені робити. Дивлюся на своє злякане відображення в заляпаному дзеркалі й бачу, як уся тремчу. Мене колотить.

Я маю якось поговорити з Олексієм… І…

Повертаю голову вбік — над унітазом я бачу вузьке пластикове вікно, скло якого пофарбоване сірим, аби не зазирали збоченці.

Кілька секунд дивлюся на нього та розумію, що варіант у мене лише один. Він божевільний, але… Але добре, що це перший поверх, а не другий чи третій. Не зверну шию.

Без зайвих роздумів хапаюся за ручку вікна, відчиняю його та з легкістю вистрибую на вулицю. Опиняюся за лікарнею і чимдух біжу від неї, адже знаю: мама почне гупати у двері, а далі їх виламає.

Виламає та… Уявляю її вереск.

Я вже минаю ворота, перебігаю дорогу на червоне світло під обурені гудки водіїв і лечу на зупинку, до якої саме під’їжджає жовта маршрутка. Сідаю в неї. Мені тут щастить, адже вона їде в потрібну частину міста — у центр. Саме там розташоване те кафе. Ми з Олексієм колись у ньому були.

Коли маршрутка проїжджає кілька зупинок, мій телефон розривається в сумочці. Я прикушую щоку зсередини й нервово зчіплюю руки.

Це моя мама… Вона вже вибила двері та побачила, що я здиміла. Зараз вона лютує та перевертає всю лікарню догори дриґом.

Я раз за разом слухаю мелодію виклику, але на четвертий раз не витримую: беру слухавку та попри її крик гучно кажу:

— Мамо, я потім тобі все поясню!

Одразу скидаю виклик, а далі — вимикаю телефон. Тим часом я вже майже на місці: вибігаю на зупинці та мчу до кафе. Дорогою зачіпаю людей, які обурюються і гукають мені вслід, щоб я дивилася перед собою.

Мені дуже прикро, що я завдаю комусь незручностей, але в мене тут драма. Зараз вирішується моє майбутнє! І не тільки моє!

Уже бачу вивіску кафе, залітаю туди, мов переполохана пташка до свого гнізда, та…

Дарма я так поспішала. До одинадцятої залишилося ще пів години. Це показує годинник на стіні.

Тому я переводжу подих, сідаю за вільний столик і, коли підходить офіціантка, замовляю чорний чай із лимоном.

Чай не п’ю — я настільки знервована, що навіть слину ковтнути не можу. І щоразу, коли відчиняються двері кафе, лякаюся, але водночас у мені спалахує надія.

Лякаюся, бо боюся, що це влетить мама, а надія виникає, бо очікую, що Олексій з’явиться раніше й усе погане залишиться в минулому.

Утім, коли бачу, що це незнайома людина, продовжую ложкою чавити лимон.

Коли годинник показує рівно одинадцяту ранку, від лимона в чашці нічого не залишається, і до кафе хтось заходить … Я напружуюся, а наступної миті ціпенію.

Не очікувала побачити цю людину, яка шукає мене очима, а коли знаходить — насувається на мене, мов айсберг. Уже стоїть біля мене та зневажливо каже: