Глава 3.1

Сидимо в кабінеті гінеколога. Я гірко схлипую. Сльози крапають на мою рожеву сукню. На ній уже величезна темна пляма. А моя мама тим часом свариться з лікаркою.

Гучно й люто.

— Ви нас не чуєте, чи що? Нам треба зробити аборт! Ця дитина нікому не потрібна! Ані мені, — показує пальцем на себе, а потім на мене. — А їй, малій повії, і поготів!

Лікарка стискає губи й морщить лоб. Бере чорну ручку та, крутячи її в пальцях, повторює, мабуть, удвадцяте:

— Аліно Артемівно, у вашої доньки великий термін. Тринадцять тижнів. Лише за вашим бажанням ми не можемо провести переривання вагітності. Потрібні медичні або інші передбачені законом підстави. Ви це розумієте?

Не розуміє, бо у відповідь лунає істерично:

— Хіба того, що ця дитина нікому не потрібна, недостатньо? Ви розумієте, що ця вагітність зламає життя?  Ні?

Моя мама зривається зі стільця та підлітає до лікарки, яка від несподіванки втискається у спинку стільця, що поскрипує, та помітно лякається. Стискає ручку в руках.

— Зробіть аборт, — шипить моя мама. — Бо інакше я сама їй його влаштую…

Мене пересмикує. Я відчуваю на собі погляд лікарки, яка, здається, зараз закричить і…

— Маргарито, вийди, — гримає мама. — Мерщій!

Мені двічі повторювати не треба — я зляканою мишею вимітаюся з кабінету, дорогою до дверей кілька разів перечіплююся й ледь не падаю. А коли опиняюся в коридорі — приземляюся на вільний стілець та реву, ігноруючи людей довкола.

Я не вірю, що це відбувається зі мною. Не вірю, що якась зухвала брехня так просто руйнує моє життя, мов воно картковий будинок, і може вбити…

Шмигаю носом і тремтячими руками дістаю телефон із кишені сукні. Відкриваю листування з Олексієм та записую йому голосові, бо писати не можу — мої руки трусяться, а зображення перед очима постійно розпливається від сліз..

У голосових прошу Олексія зустрітися зі мною, поговорити, вислухати мене, адже я не брешу. Не знаю, звідки взялися ті світлини та чому всі стверджують, що я була на тому клятому дні народження. Ще згадую й про дитину. Кажу, що аборт уже не можна робити…

Надсилаю останнє голосове та сподіваюся, що він з’явиться в мережі… Його, на жаль, немає.

Немає.

Натомість із кабінету виходить моя мама. Я обертаюся до неї. Помітивши телефон у моїх руках, вона звужує очі до щілинок.

Я здригаюся. З переляку перестаю плакати. Та що там — навіть дихати не можу. Легені ніби заповнюються цементом, що миттю твердне. Тепер там каміння.

— Добре, що я в тебе є. Завтра прийдемо на аборт! А після того — поставимо тобі спіраль, щоб знову не залетіла! Кур…

Мама обриває лайку на півслові та лупить мене свою зеленою сумкою по голові, а тоді наказує:

— Ходімо додому, бо в мене вже тиск високий! Треба таблетку випити!

Увесь вечір я гірко плачу у своїй кімнаті, вислуховуючи від мами, що менше сцятиму, та щопівгодини перевіряю, чи прослухав Олексій моє повідомлення.

Не прослухав. Востаннє він був у мережі ще вранці. Я не витримую та набираю його номер, але… Хлопець у відповідь майже одразу відхиляє виклик. Моє серце на мить зупиняється, стискається і…

Невже більше немає надії?

Немає, Марго! Нарешті второпай ти це! Він повірив усім, але не тобі. Хоча казав, що кохає тебе й не може без тебе жити.

Тому… Тому, ймовірно, аборт у моєму випадку — це найкраще з того, що може мене чекати. Кому потрібна дівчина з таким тягарем? А ще ж виховання цієї дитини…

Я знаю, як важко було моїй мамі зі мною і скільки вона працювала, постійно забуваючи про себе.

До ранку навіть не беру телефону до рук, бо моя надія вмерла. Ось я вже покірно їду з мамою до лікарні. Дивлюся понурим поглядом у вікно, і…

Ми проїжджаємо повз місця, де гуляли разом. Одразу накочуються щасливі спогади, , які викликають у мене протилежні емоції — сльози.

Я швидко їх витираю, щоб мама не побачила. Не хочу її зайвий раз злити. Вона й так за ці два дні випила цілу пластинку валер’янки.

Раптом вібрує мій телефон. Тягнуся до кишені — думаю, що надійшла стипендія: сьогодні вже тринадцяте.

Але ні…

Повідомлення від Олексія.

«Чекаю на тебе в кафе “Felsas” об одинадцятій».

Я не вірю своїм очам. Він… Він усе ж таки дає мені шанс усе пояснити… Боже, я ладна гори звернути, моря осушити та опустити небо на землю, щоб довести, що я не зрадниця!

Але в мене на десяту аборт, і до того ж ми вже біля лікарні.