Глава 2

Маргарита

Уважно дивлюся в овальне люстерко, щоб перевірити, чи не видно синців під очима. Наче не проступають крізь тонкий шар косметики.

Маю непоганий вигляд, але сум в очах такий гіркий, що аж не витримую. Не можу на себе дивитися.

Закриваю пудреницю з люстерком. Кидаю її в сумочку та, заплющивши очі, глибоко вдихаю. Повільно й на повні груди.

Я маю триматися. Триматися заради своєї доньки і сподобатися парі, яка обрала мене для сурогатного материнства. Бо те, що мене обрали, ще не означає, що остаточно погодяться на мою кандидатуру.

Мене попередили, що там дуже вимоглива пара, яка хоче ближче познайомитися зі мною. Дізнатися, яка я людина. Їх можна зрозуміти, адже вони на дев’ять місяців довірять мені найцінніше.

Розплющую очі та дивлюся на червоний годинник на лівій руці. Чорні стрілочки показують, що за десять хвилин мені треба викликати таксі.

Підводжуся та йду до сусідньої кімнати, де спить моя донька. Коли опиняюся в дитячій, бачу, що Катя спить. У неї в руках книжка з казками.

Зараз вона дуже багато читає — постійно просить купити нові книжки. А що їй іще робити в лікарні чи вдома, коли її відпускають на кілька днів? Тільки читання її й тішить.

Я тихо підходжу до ліжка, обережно забираю книжку з маленьких рук доньки  та кладу її на стіл.

Накриваю Катеринку рожевим пледом, аби не змерзла, й поправляю їй волосся…

Дарма я це роблю. На моїх пальцях залишається не дві й навіть не п’ять волосин, а ціле пасмо. Я дивлюся на нього й ледве стримую сльози. До горла підступає велетенський клубок. Нутрощі тремтять…

У голові одразу рояться думки…

Чому це відбувається саме зі мною? Де я так страшно нагрішила? За що це моїй доньці?

Відповіді, на жаль, немає.

А від слів «на все Божа воля»… Хочеться сказати… Промовчу.

Я скочую пасмо волосся у клубок, стискаю його в кулаці та виходжу зі спальні. Прямую на кухню, де сидить моя невдоволена мама. Після цілої години вмовлянь вона погодилася посидіти з Катеринкою, поки я знайомитимуся з парою.

Жінка повільно потягує лате та дивиться на мене спідлоба. Я не реагую. Викидаю волосся у смітник та кажу:

— Катерина спить.

Мама мовчить. Я знаю, що вона хоче мені сказати. Чудово розумію, чим вона хоче дошкулити. Сказати, що…

*** Дев’ять років тому

Я сиджу на стільчику. Дивлюся на коричневу плитку, якою вкрита підлога кухні, та слухаю шкварчання олія. Мама смажить оладки з кабачків. Викладає на пательню чергову порцію.

— Не шморгай носом, — гримить вона. — Невелика біда. Кинув, то й кинув. Я ж тобі казала: той мажор тобі не пара, і ти йому не підходиш. Йому моделі потрібні та дівки його статусу. А ще…

Мама розвертається до мене з мискою тіста на оладки. Перемішує його ложкою, гучно цокаючи нею об миску, та продовжує:

— Тобі, Маргарито, треба вчитися, а не про хлопців думати! Принесеш мені за два роки диплом з університету. Тоді зможеш шукати кохання, але з розумом, а не спати аби з ким. Секс має бути після весілля, бо буде як у мене: зробить дитину, а потім шукай вітра в полі. Не повторюй моїх помилок! Бо будеш як я… Крутитимешся як білка в колесі!

Мама з гуркотом ставить металеву миску на стіл та бере дерев’яну лопатку. Перевертає оладки, а мої сльози ряснішають.

Пізно. Я вагітна, а він…

А він заявив, що це не від нього. Сказав, що знає про мою зраду з Валентином. Але я не зраджувала. Я не знаю, звідки взялися ті світлини. Того вечора я сиділа вдома, не ходила на день народження Валерії, але він… Не повірив. Ледь не викинув зі своєї автівки.

— Маргарито, та припини ти! — гучно каже мама. — Скільки ж можна ревіти через дурницю! Забудь того хлопця! Бігом! Краще думай про підробіток на літо. До речі, я його тобі вже знайшла. Учора говорила з тіткою Інною — їй потрібна помічниця у квітковому магазинчику, який вона відкрила біля метро. Я сказала, що ти саме шукаєш роботу. Тому пропоную блохою вхопитися за цю можливість і завтра піти до неї та все розпитати.

Я продовжую тихо плакати, а мама невпинно торочить про квіти та заробіток. Каже, що я зможу підпрацьовувати там і після початку навчання.

— Марго, мені лікаря тобі викликати, чи що? Аби приїхав та вколов тобі заспокійливе? — Мама стоїть біля мене та простягає тарілку з оладками. Тицяє її мені під ніс. Я вдихаю їхній аромат, який раптом стає смородом. Мене верне так, що… Зараз заблюю підлогу.

Я затуляю рот рукою та кулею мчу до ванної, де вже за мить схиляюся над унітазом. Глибоко дихаю, відчуваючи, як мене повільно відпускає. Не буду регати.

Водночас відчуваю на собі колючий погляд матері, яка крізь зуби цідить:

— Що з тобою?

— Я вагітна, — зізнаюся мамі, підводячи голову, і повільно повторюю, дивлячись їй в очі: — Вагітна…

У мами миттю округлюються очі. Вона сильніше стискає дерев’яну лопатку в руці, а далі вибухає вереском, що я повія, і…