Глава 1.2

Точно… Сурогатна мати. Учора Єва говорила, що з-поміж десяти жінок, які пропонували свої послуги, нарешті обрала гідну кандидатку, але дечого я вперто не розумію.

— Кохана, а навіщо нам із нею знайомитися? Це хіба обов’язково? — цікавлюся та ловлю здивований погляд Жанни.

— Тобі хіба не цікаво дізнатися, яка людина дев’ять місяців виношуватиме нашу дитину? — пирхає Єва. — Ми маємо досконало знати цю жінку!

— Цікаво, але…

— Щоб о сьомій був удома! — вимогливо каже вона й одразу кидає слухавку.

Я нарешті чую тишу й водночас стримую лайку, що назбирується та крутиться на язиці. Лихі слова звучать лише в моїй голові, аж поки їх не перебиває Жанна, яка питає:

— Ти ніколи не говорив, що Єва  не може мати дітей. Тепер мені зрозуміло, чому вона така зла жінка.

— Вона може мати дітей, — пояснюю, підходячи до тумбочки та зазираючи в робочу пошту, бо бачу важливий лист. — Але не хоче псувати свою фігуру. Для неї кожні зайві сто грамів на вагах — це істерика світового масштабу, яку я щоранку ледве витримую. Вона помре, якщо побачить плюс один кілограм на вагах, а якщо її талія стане ширшою бодай на сантиметр — і поготів.

— Хвора якась, — припускає моя коханка. — Деякі люди шукають сурогатну матір, бо самі не можуть мати дітей, але дуже хочуть, а твоя ідеальна фіфа боїться набрати три кілограми.

— Уже як є, — кажу, переглядаючи робочий лист. Закриваю його, кидаю телефон на тумбу й переводжу погляд на Жанну.

— Головне, що в нас буде спільна дитина. Спадкоємець чи спадкоємиця бізнесу. Не має значення, хто виношуватиме дитину. Головне — результат. До того ж я можу собі дозволити такі витрати. Хай Єва слідкує за своєю фігурою.

— Ти міг би запропонувати цю роль мені, — каже вона з усмішкою. — Я впоралася б на всі сто відсотків. Навіть була б рада народити від такого чоловіка… Чуєш… Може, поки не пізно… Кидай свою біляву видру та одружуйся зі мною. Я ж легка жінка… Ти зі мною будеш щасливим чоловіком.

— Якби міг, давно б розлучився, — відповідаю, згадуючи про угоду наших батьків. Але трушу головою – не хочу про це думати. Перемикаюся на Жанну та свої бажання.

 Я стягую із себе рушник і вже нависаю над брюнеткою й кажу:

 — Але, на жаль, не можу. І тому бігаю до тебе за щастям.

Нарешті я цілую Жанну, яка закидає руки мені на плечі, і ми поринаємо в чергову пекучу пристрасть.

***

Рівно о сьомій вечора я опиняюся вдома. Зайвого скандалу цього тижня мені не треба. Ставлю авто в гараж та повільно йду до будинку, помічаючи, що вже розквітають тюльпани. Від їхнього вигляду в мене чомусь підіймається настрій.

Щойно я заходжу в коридор, мені назустріч вилітає Єва. Вона кидається мені на шию та солодким голосом щебече, що рада мене бачити й дуже кохає. Цілує мене в губи, хапає за руку та тягне до вітальні з такою затятістю, ніби хоче показати мені не звичайну жінку, яка нам дитину народить, а справжнє диво.

Коли ми опиняємося там, я бачу на дивані жінку з рудим хвилястим волоссям, яка тримає в руках чашку з кавою. Я вже невдоволений. Не люблю рудих…

Але коли жінка підіймає голову і я бачу її обличчя з великими блакитними очима, моє невдоволення змінюється шоком.

Я не вірю власним очам. Кілька разів кліпаю в надії, що це мені здається. Але не здається. Це вона…

Що вона тут робить? Ця клята…

— Олексію, це Маргарита, — озвучує Єва ім’я цієї жінки, яке я чудово знаю. — Вона буде сурогатною матір’ю для нашої дитинки.