Глава 1.1

Олексій

— Цьомчику, твоя дружина вже вдруге телефонує! — роздається голос моєї коханки. — Ти мене чуєш?

— Чую, — гучно відповідаю й закочую очі, продовжуючи витиратися рушником.

Що цього разу потрібно Єві? Я ж ясно сказав їй зранку, що сьогодні маю дуже важливі справи й мене не треба турбувати.  Чим вона слухає? Місцем, на якому сидить? А головне — навіть кивнула у відповідь.

Цокаю язиком, обмотую рушник навколо стегон і виходжу з ванної кімнати. Минаю вузенький коридор та заходжу до спальні, де Жанна запалила свої улюблені ароматичні свічки й гола валяється на рожевих атласних простирадлах, на яких ще десять хвилин тому коїлося  справжнє божевілля.

Дивлюся на коханку, яка повільно проводить вказівним пальцем по своєму стегну, грайливо стріляє карими очима та закушує пухкі губи, і розумію, що, мабуть, поспішив із душем.

Либонь… Та яке там либонь! Буде ще один раунд нестримної пристрасті.

Вона теж це розуміє: коли я підходжу до ліжка, Жанна, мов кішка, підповзає до мене, стає на коліна та впивається червоними й довгими кігтиками в мій прес. Злегка дряпає мене й дивиться в очі з таким бажанням, що я не стримуюся.

Хапаю її за підборіддя та нахиляюся, щоб поцілувати цю ненаситну тигрицю, але тільки-но торкаюся її соковитих губ, як мій телефон починає розриватися. Гучно. Аж тумбочка труситься.

Думаю проігнорувати дзвінок, але Жанна однією рукою впирається мені в плече та вимовляє:

— Візьми слухавку, бо твоя навіжена дружина не заспокоїться. Заважатиме нам щодві хвилини — усе задоволення зіпсує.

Хмурюся, але Жанна має рацію. Відпускаю її підборіддя, та перед цим… Усе ж таки запускаю язик їй до рота й цілую, відчуваючи солодкі мурашки, що табуном біжать по всьому тілу. Ця жінка неймовірна.

Лише після цього беру смартфон, вдихаю повітря, напоєне ароматом апельсина та кориці, й холодно відповідаю своїй коханій дружині:

— Що сталося?

— Що сталося? Олексію, ти серйозно? Ти перепитуєш мене, що сталося? — чую її противний вереск, від якого ще трохи — і в мене піде кров із вух.

Відсовую смартфон, аби не оглухнути, та голосно кажу:

— Єво, не відповідай запитанням на запитання. Ти знаєш, що це мене до смерті дратує!

Я здригаюся… Це Жанна. Вона знову проводить кіхтиками по моєму пресу. Досліджує його.

Ложка меду в морі кислоти, яку щедро виливає моя дружина.

Стежу за тонкими пальцями коханки, слухаючи Єву, яка знову сипле запитаннями:

— Ти забув?

Жінко! Ти мене до сказу доводиш!

Невже так складно, трясця, нормально сказати? Навіщо тріпати мені нерви на порожньому місці?

Жанна сильніше дряпає мене.

Я переводжу на неї погляд, і вона беззвучно ворушить губами:

— Річниця весілля?

Заперечно хитаю головою. Ми взимку побралися.

— День народження?

Знову хитаю головою. Він у неї в грудні. Першого числа.

Жанна здивовано здіймає брови, потім замислюється й беззвучно питає:

— День народження її мами?

Я не встигаю відреагувати, бо Єва докірливо каже:

— Чого ти мовчиш? Не соромно тобі? Це ж для нас так важливо! Ти сам мені про це стільки говорив! І зараз…

Її голос уривається. Чую, що вона вже починає ревіти. Як же я це ненавиджу. Мені це остогидло за майже дев’ять років шлюбу…

— Єво, — спокійно вимовляю її ім’я, але насправді хочу скинути виклик та поринути в пристрасть із Жанною, яка знову валяється на ліжку. Вигинається дугою. — Так, я забув, але ти не забувай, що я керую справами компанії. У мене такий щільний графік, що… Що іноді навіть немає часу випити кави! Я вже не кажу про обід. Тому… Тому, будь ласка, скажи, що такого важливого я забув. Прошу.

— Сьогодні ми маємо познайомитися з жінкою, яка виношуватиме нашу дитину, — вимовляє Єва. — Тому я хочу, щоб ти прийшов додому вчасно — о сьомій, а не о дев’ятій чи взагалі опівночі.