Бонус. Інеса

Багато років потому

Я провела кінчиками пальців по тонкій рамці фотографії і посміхнулась – як там. На ній нам ще нема і тридцяти років, ми молоді, хоч і лишили за спиною проблем більше, ніж варто б в такому віці. Ми тримаємось за руки і дивимось вперед, в одному напрямку, як люди, що збираються все життя пройти вдвох, не зупиняючись ані на мить через перешкоди. В чомусь ще наївні, в чомусь – недосвідчені, занадто гарячі та самовпевнені. Водночас щирі і, звісно ж, закохані.

У Алекса так яскраво сяють сині очі…

– Згадуєш?

Руки чоловіка лягли мені на талію. Я не здригнулась, тільки відкинула голову назад, аби потилицею торкнутись його плеча. Усміхнулась, не стримуючи власні почуття.

– Думаю, наскільки все було інакше. Я тоді навіть думала по-іншому. Не те що загальний напрям думок змінився, але викладала їх… Ніби тоді в теперішньому часі, а зараз – все більше озираючись на минуле.

– Просто минулого стало більше, і озиратись на нього приємніше, аніж чверть століття тому, – прошепотів Алекс. – Попри все.

– Попри все.

Я крутнулась у нього в руках і обійняла руками за шию.

Мій чоловік… Так, змінився, напевне. Став більш зваженим, спокійним. Не дивно, стільки років минуло, у нього вже набагато більше досвіду, не горить все під руками аж так! Але водночас він лишався таким самим, як і досі. Прокидаючись зранку і шукаючи його погляд, я знала, що побачу знайомі палаючі очі. Навіть якщо я думаю зараз інакше, і думки лягають, може, більш гладко, ніж коли ми тільки зустрілись, на почуття це впливає мало.

Я кохала його так само сильно, як і тоді, але, напевне, якимось іншим, більш усвідомленим коханням, не таким диким, не таким божевільним, але однаково вірним. За стільки років нашого шлюбу ми і сварились, ясна річ, і стикались з перешкодами, та це все не мало особливого значення. Зрештою, головне, що ми все ще належали один одному, і цей факт нічого не змінить.

Долоні Алекса ковзнули по спині, зминаючи сукню. Я тихо розсміялась та нагадала пошепки:

– Ми ж в кабінеті…

– І що?

– Не в спальні!

– Кому б то заважало, – він легко підхопив мене під стегна, саджаючи на стіл.

– І нам не по двадцять років.

– Та плювати, – Алекс вперся долонями в стільницю по обидва боки від мене. – Скільки там тобі, кохана? Тридцять?

– Ага. Тридцять. І ще приблизно плюс двадцять.

– Менше, – заперечив він. – І яка в дідька різниця? Я геть не відчуваю себе старим. І збираюсь жити до ста років. Півжиття ще попереду! То що, я маю проводити це життя, маскуючись під старого діда?

Він спіймав мій сміх поцілунком, перетворюючи веселощі на пристрасть. Це було дуже просто – особливо для такого чоловіка, як він. Зрештою, Алекс – слава його чудовій генетиці та здоровому образу життя, – виглядав досі неймовірно. Кожна нова секретарка вважала своїм боргом уявити, що такому гарному, статурному чоловікові, ще досі без сивини у волоссі, з таким молодим поглядом і розкішним тілом, обов’язково потрібна юна дружина. Молодша за нього в два рази, здатна подарувати йому спадкоємців і таке інше.

Біда в тому, що мій коханий залишався вірним своїй дружині – мені, тобто, – а спадкоємців, за винятком наших двох дітей, Влада і Кароліни, не потребував. Тож, коли спроби секретарок проявити симпатію виходили за межі здорового глузду, знахабнілі дівчата відправлялись геть, звільнені остаточно і без можливості з цим посперечатись, а я отримувала чергове прокляття в спину.

Можна подумати, це на щось впливає.

В далекі двадцять п’ять років я теж вважала, що ті, хто підходить до межі п’ятдесятиріччя чи майже перетнув її – люди, що починають вже гаснути. Власне, народжуючи дітей, я й тоді була готова… Згасати. Але вийшло якось навпаки, бо моє здоров’я, замість погіршитись, покращилось навпаки, я посвіжіла, а потім вирішила, що хочу провести поруч зі своїм чоловіком ті самі сто років, що він собі запланував. Тож зараз могла похвалитись і хорошим самопочуттям, і тим, що виглядаю на всі сто – не років, а відсотків. Ну, і на змії сало не росте, це ще моя матір довела, тож задля тонкої талії навіть не доводилось пропадати в спортзалах цілодобово. Лише підтримувати форму.

Та головне – не в зовнішності, не в зморшках чи їх відсутності, а в енергії. Вона переповнювала мене зсередини, і я відчувала себе настільки добре, наскільки це взагалі можливо. Ми з Алексом мов були зв’язані однієї ниткою, і це підживлювало нас обох.

– Алексе, – видихнула я, коли він перестав цілувати мені губи і змістився на шию, а долоні ковзнули під сукню, – ти забув, що ми йдемо на ювілей до твоєї мами, чи як? Саш! Ну, досить вже, досить!

– Я був майже готовий зупинитись, – примружився Алекс, – але, переконаний, ти сама цього не хочеш.

– А якщо діти зайдуть?

– По-перше, я зачинив двері. По-друге, наші діти – люди досить дорослі, щоб розуміти, що батьків в деяких моментах краще не турбувати, – фиркнув Алекс. – Тож…

Він не договорив. Я закотила очі, мов показуючи, що він завжди досягає бажаного, може навіть не продовжувати вмовляти, а тоді поцілувала його сама. Бо хіба можна встояти, коли поруч з тобою такий чоловік? Скільки б років ви не були разом…