Розділ двадцять перший. Інеса

На вулиці зовсім холодна осінь, уже віддає зимою. Дощовий листопад бере своє, вулиці заливає крижаними краплями води. Листя вже зірвало з дерев, хмари на небі зустрічаються частіше навіть за ту зірку, що зветься Сонцем.

Але сьогодні несподівано тепло. Сонячне проміння тоне в калюжах та оживляє природу, немов навесні. Вдихати прохолодне, але все одно трохи прогріте повітря приємно, особливо коли виходиш з тісної дадушливої будівлі, і я підставляю обличчя вітру, мріючи про швидку  весну.

– Зазвичай з залу суду виходять з іншим виразом обличчя, – відзначає Алекс, зупинившись поруч зі мною. – Ти ж постраждала.

– Тепер вже не постраждала. Тепер я просто вільна, – легко відповідаю я.

Алекс бере мене за руку, обережно стискає пальці, тоді притягує до себе, обіймаючи за плечі, і я насолоджуюсь не тільки сонцем, а і його теплом. Посміхаюсь.

Приємно.

Там, за спиною, лишається зала суду. Якщо закрити очі, можна ще побачити Артема на лавці підсудних. Він втягує голову в плечі, явно боїться приговору, а покази свідків слухає, тремтячи. Намагається сперечатись, але все марно.

– П’ятнадцять років, – зітхаю я. – П’ятнадцять років в тюрмі… Коли він вийде звідти, йому буде сорок.

– Якщо вийде, – хитає головою Алекс. – В тюрмі умови не дуже. І ніхто не дає гарантій, що Кразін не наробить нічого такого, за що йому помстяться співкамерники. Але мені його не шкода.

– Може, краще просто про нього не думати?

– Ідеальний варіант, – погоджується Вольний.

Він мимоволі тягне руку до живота. Ножове поранення виявилось неприємним, але не настільки глибоким, як я боялась. Кілька швів, і зараз, за місяць, вже майже нічого не лишилось, лише тонкий шрам, який ниє на вітер. Алекс каже, що звик, але більше не хоче до лікарні. В принципі, я його розумію, мені теж більше не хочеться переступати поріг медзакладів. І в суді я більше бувати не хочу, мені вистачило першого разу, аби зрозуміти, як це неприємно.

Але ж там хтось працює. Хлібне місце шукає.

Я не хочу про це думати. Чужі гроші мене не хвилюють. Замість того, аби думати про долю Артема чи якихось юристів, я просто притискаюсь до Алекса та закриваю очі, аби не сліпило яскраве сонце.

– Сестричко! – чую голос Слави. – Ну як? Перемога?

Він також був на засіданні в якості свідка, а тепер виходить, невдоволено наїжачившись, бо знову вдома лишив куртку, а на вулиці, як не крути, всього плюс десять, хоч і сонячно. Я сама кутаюсь в осіннє пальто, а Міро стоїть в тоненькому светрику на джинсах, розпелеханий та явно втомлений.

– Перемога, – зітхаю я. – Хоча я до останнього боялась, що цей суперкрутий адвокат якось допоможе Артему.

– Чим? – всміхається Алекс. – Знаєш, скільки батько своїм акулам давав, аби цей захисник геть не мавкнув? Павук дарма вклався в допомогу братові…

– Це не Павук, – кривлюсь я. – Він взагалі робить вигляд, наче брата у нього нема, а Артем – то помилка природи, що до сімейства Кразіних не має жодного стосунку. Павуку є чим зайнятись…

Згортає бізнес.

– А хто ж тоді за нього заплатив? – дивується Алекс.

– Так, їто його благодійник?

Я не хочу відповідати, не хочу знову піднімати цю тему. Не хочу згадувати, що моя власна мати вирішила, ніби я все вигадала, аби лише очорнити нещасного Артема в очах суспільства. Зняла ті гроші, що були у неї на особистому рахунку, оплатила йому адвоката, а на допитах розповідала, що Артем хороший хлопчик, що ніколи не зробив би нічого поганого, а от теперішній коханець її доньки…

Гидко.

Але мама на стороні батька навіть після його смерті. Вона взагалі вірна. Чоловікові своєму вірна, що її батьків вбив та загубив сестру, нареченому доньки, який цю саму доньку ледь не знищив. Надзвичайна жінка… Добре, що я не схожа на неї.

Але я не хочу відмовляти мамі в підтримці. Хай. Даю стандартну виплату, хай живе, як хоче. Щодня їздить на кладовище, гробить себе… Аби більше ні мені, ні Міро життя не труїла.

– Інесо, – смикає мене за руку Слава, – то що, хто гроші заплатив? Ти знаєш?

– Я…

Затинаюсь.

Зізнатись? Можна. Але я згадую очі своєї матері та думаю, що це можна лишити в секреті.

– Та тітка якась, – нарешті відповідаю я. – Мізки бідній жінці запудрив, от і повелась. Ну хто з близьких знайомих може Артема пожаліти? Ми ж знаємо, яке він чудовисько.

– Дурне та жадібне, – гмикає Мирослав.

– Саме так, – всміхаюсь я. – Дурне та жадібне.

Славко дивиться на мене з легкою заздрістю, а тоді заявляє:

– А я нарешті вирішив, чого хочу від життя!

Я здивовано дивлюсь на нього.

– І чого ж хоче мій молодший брат?

– Вирішив, – задоволено докладає Міро, – що піду в архітектори. У мене ж також непогано виходило малювати! І цього разу вийде. Доведеться вступні ще раз здати, але я підтягну…

– І навчання кинеш? – цікавиться Алекс.