Розділ двадцятий. Алекс

Дорога за величезним маєтком Каніних жахлива. З одного боку притулилось якесь село численністю в півтори людини, з іншого густий ліс. Їхати майже неможливо, бо дорога – яма на ямі, застрягнути три секунди.

Зате тут майже ніхто не їздить. Великий потік машин втрамбував би болото. Але Кразін впевнений, що на порожній дорозі його ніхто не знайде.

Дурень.

Змішайся з натовпом. Жени по трасі. Знайти просту машину в потоці важко. На неї не липне якийсь унікальний бруд.

І вона не лишає слід від протекторів.

Кидаю телефон на заднє сидіння, сподіваючись, що зв’язок витримає, в мене не так складно буде знайти, і повільно виїжджаю на дорогу. Хвіртку, на яку вказав Міро, знаходжу близько, від неї тягнеться довгий рів.

Кразін що, танком поїхав?

Проте, на чомусь меншому за позашляховик у таку глухомань не поїдеш. І я обережно, намагаючись нічого не пропустити, їду вперед. Набираю швидкість на рівних ділянках дороги, сподіваючись не втратити слід.

Дорога петляє. В ліс тягнеться кілька вузьких відгалужень, і я бачу, як в одному місці Кразіна занесло на повороті. Наштовхуюсь поглядом на виламані гілки куща і молюсь, аби не помилитись в своїх припущеннях, аби тільки це не був оманливий слід.

Нарешті дістаюсь до геть вузької дороги, що веде вглиб лісу. Їздять тут дуже рідко, бачу це за тим, як на дорогу пролізає трава, а гілки дерев опускаються так низько, що дряпають дах авто. Ліс не чищений, закинутий, але в очах такого горе-викрадача, як Кразін, це лише його плюс.

Поворотів тут не буде. В цьому я впевнений, бо дорога схожа на лінію, проведену рукою дитини. Крива, з завитками, але веде до конкретної точки. І я набираю швидкість, бо якщо ледь повзтиму, то явно застрягну в найближчій ямі.

Над кількома ямами фактично пролітаю, наче так над окопом. В одному місці доводиться різко вивернути кермо вбік. Їду по самому краю, майже врізаюсь в дерево та в останню мить повертаюсь назад на дорогу. Ліс несхвально скрипить мені вслід, але я мчу вперед без зупинки, сподіваючись, що не запізнюсь.

Автомобіль вискакує на невелику галявину. Бачу попереду перекошений старий будиночок, з тих, де навіть переночувати не вдасться, а далі стоїть і автомобіль Кразіна. В кущах схований. Весь брудний.

Дурень. Жену від себе думки, як він звідси збирався виїжджати. За машиною ж можна визначити, де він був.

Не знаю, як його не спіймали за вбивство Ігоря Петровича. Кразін надзвичайно дурний, робить помилку за помилкою. От тільки ці помилки вартують занадто дорого для тих, хто випадково опиняється поруч.

Не думаючи про обережність, вискакую на вулицю – і якраз вчасно, бо двері відчиняються навстіж, і з будинку вилітає Інеса.

…В ту ж мить розумію, що краще б вона мене не бачила.

Вона завмирає на мить, помічає мене, скрикує від радості та кидається мені назустріч, але тієї затримки досить, аби Кразін, ревучи, наче ведмідь, вискочив з будинку та встиг її схопити. Він стискає її в своїх ручиськах, підтягує до себе та притискає до горла ніж.

Дивиться на мене, і я розумію, що Кразін зараз в такому стані, що геть не розуміє, що він коїть. Готовий і вбити, не розуміє, які будуть наслідки. І те, як він тримає ніж в руці, підтвердження, наскільки Артем небезпечний.

Чому ми увесь цей час були такими сліпими? Чому не помітили чудовисько під носом?

– Ніж опусти, – вимагаю, побачивши, як Інеса б’ється в його руках, не в силах звільнитись зі сталевих обіймів. Звідки тільки тої сили взялось – Кразін зараз немов та скеля, не зрушити з місця. Інеса намагається вивільнитись, але марно, тільки дряпає руку Артема нігтями. А Кразін відповідає тихим риком.

Розумію, що здорового глузду там зараз не лишилось, а звертатись до його совісті справа марна. Розум Артема застилає незвична як для нього лють, і він ледь не випльовує увесь свій гнів, бо просочився ним, наче отрутою. Руки трусяться, очі налиті кров’ю… Божевільні, кажуть, сильніші за нормальних людей. От в нього зараз в крові кипить адреналін, і місця для адекватності не лишилось.

– Слабак, – провокую його замість того, аби намагатись заспокоїти. – Ну переріжеш ти їй горло, і що з того? Ствердишся, думаєш? Бізнес твого брата в борговій ямі. Грошей Інеси ти не отримаєш. Ти згниєш в тюрмі, бо нікому буде платити за твого адвоката. Та й хто тебе захищатиме! Ти думав, що можеш провернути таку схему? Мажорчик, який до ста рахувати не вміє, всесильним себе вважає!

Я бачу, як його зачіпає кожне слово. Осміхаюсь, дивлюсь на нього, не як на людину, а як на якийсь гниляк, і вперто вбиваю слова-цвяхи в свідомість.

– Дешевка. Ти весь підробка. Де штани купив ці, на ринку? Де торгують люди, яких ти за нижчу расу маєш? Але ж ти, Кразін, гірше…

Змовкаю, бо це спрацьовує.

Кразін, видаючи дикий, як у звіра, рик, відкидає Інесу вбік, як зламану ляльку, і кидається на мене.

Видихаю. Краще так, ніж Інеса постраждає.

Вона буквально відлітає вбік, і тільки за тихим стогоном розумію – жива. Вона намагається встати, хоча б відповзти, але не може. А Кразін налітає на мене, наче божевільний, намагається нанести сильні удари.