Розділ дев'ятнадцятий. Інеса

Душно та хочеться пити. Це перше, що я розумію.

Відкрити очі все ще не можу. Голова жахливо болить, в роті пересохло, і я відчуваю себе так, наче мене кинули помирати одну в пустелі. З місця зрушити не можу, бо до рук та ніг прив’язали важкі гирі, а я сама безсила та не їла вже багато днів поспіль. Погано та страшно, але кликати на допомогу нікого, лишається тільки хрипіти, сподіваючись, що хтось мене почує.

Замість крику я можу лише тихенько шипіти і відчуваю себе ще більш втомленою. Стан такий, наче я встигла померти, а тепер приходжу до тями в пеклі та смажусь на персональній сковорідці. Це не просто неприємно. Це жахливо.

Ледь-ледь відкриваю очі. Розумію, що справді лежу –  і можу дивитись лише вгору.

Єдине, що бачу – геть не інформативну стелю.

Намагаюсь повернути голову, роззирнутись. Виходить погано. Нудить, в роті стає ще сухіше, зате я розумію, що точно жива.

Привстати на ліктях не виходить. Тіло слабке і не слухається, рука неприродньо вивернута. Смикаю нею та розумію, що мене прикули кайданками

Ледь повертаю голову, аби подивитись.

Смішно. В фільмах зазвичай прив’язують мотузками або приковують поліцейськими кайданками це хоч виглядає загрозливо. А тут моє зап’ястя обхопило щось рожево-кислотне, ще й пухнасте. Я ледь стримую сміх, коли бачу штучне хутро, яким обтягнуті кайданки.

Ноги і інша рука вільні. Я вдягнена – вже добре. Намагаюсь сісти, але плече зводить, і знов падаю назад на пружинний жорсткий матрац. Подушки тут нема, від покривала смердить мишами. Будинок виглядає закинутим, і я припускаю, що тут дійсно давно ніхто не жив.

З третьої спроби я все-таки приймаю вертикальне положення. Я відповзаю до узголів’я ліжка, аби придати руці природне положення, і з полегшенням видихаю: так болить менше. Очі щипає, важко дихати, але я струшую головою і переконую себе, що не час для жалощів. Потім думатиму, яка я нещасна.

А поки що треба вижити.

Просто вижити.

Закриваю очі і шумно втягую носом повітря. В голові трохи проясняється, і я відновлюю в пам’яті останні події.

Що було в тій воді? Я майже впевнена, що мене отруїли, і не сумніваюсь, що винен в цьому Кразін. Бісів Артем! Не треба було йому довіряти. Треба було витрусити з мами обіцянку, що вона ніколи більше не кликатиме його до нас додому. Хоча про що це я. Хіба ж моя мама колись слухала когось, окрім чоловіка? Плювати вона хотіла на те, що я скажу. Вчинила б по-своєму, і точка.

Їй же краще знати.

Здригаюсь, але нагадую собі, що зараз не кращий час для ненависті. Мені треба зрозуміти, де це я.

Злізаю з ліжка, намагаюсь визирнути у вікно – на щастя, воно недалеко, і мені вистачає довжини власних рук, аби дотягнутись до підвіконня і навіть побачити, що там.

Ліс.

І ані найменшої надії на те, що якщо я зараз кричатиму та кликатиму на допомогу, то хтось прибіжить. Скоріше тільки накличу біди на свою голову. Якщо я ще жива, отже, потрібна своїм викрадачам, хто б це не був, Кразін чи інші люди, які йому мене замовили.

А життя у мене одне. Його треба берегти.

Я повільно повертаюсь на місце. Залізаю назад на ліжко, підтягаю коліна до грудей, зсуваю кайданки так, аби не натирали зап’ястя, відкидаюсь назад, аби впертись спиною в стіну, і переконую себе не плакати. Замість цього роззираюсь, аби зрозуміти, що це за будиночок. Намагаюсь знайти щось дрібне типу голки чи шпильки, аби можна було поколупатись в замочку кайданок, та марно.

Місце явно нежиле. Ліжко застелене, певне, років десять тому, на столі лежать дохлі мухи та пожовкла від часу серветка. Стілець виглядає так, наче ось-ось розсиплеться. Але електрика тут є або принаймні була, бо я бачу лампочку, що висить на дроті біля стелі. Вимикач на протилежній стіні, але я б на нього не натискала через страх отримати удар струмом.

Намагаюсь згадати, що ще знаю. Зламати собі руку, аби вивільнитись з кайданок? Дуже мило, але я не готова до таких подвигів і до самостійного вибивання суглубів, не знаю, як це робиться правильно, тому не врятуюсь, лише зроблю собі гірше.

Розслабляю зап’ястя, та моя рука недостатньо тонка, аби пролізти крізь вузький отвір. Може, і вийшло б, якби не дурне рожеве хутно.

Скриплять двері, і я миттю напружуюсь, розуміючи, що від наступних кількох хвилин та розмови, що відбудеться, залежить моє життя.

– Ну що, – чую знайомий голос, – очухалась нарешті? От і чудово. Якраз підпишеш папірці.

Повертаю голову і бачу Кразіна. Йому доводиться пригнутись, бо дверний отвір занизький і завузький, але Артем, на жаль, не застрягає. А було б непогано, між іншим, якби він далі не прийшов. У мене нуль бажання тісно з ним спілкуватись.

Чомусь я впевнена, що не почую адекватних вимог. Не знаю, чи вміє Кразін взагалі думати головою, чи вона в нього на плечах тільки для того, аби їсти, але перевіряти це на власній шкурі бажання нуль. Буде куди краще, якщо він мене зараз просто відпустить, але…

Ні, навіть логіка Кразіна працює краще, він не відпустить ту, кого викрав.

А це саме викрадення.