Розділ вісімнадцятий. Алекс

Я доїжджаю до дому Воронових за рекордно короткий термін, не хвилюючись ні про безпеку, ні про можливі штрафи. Буквально вилітаю з автомобіля, відкриваю двері сам, не стукаючи – а досі я не зважувався просто так заходити на чужу територію, дарма, що мав ключі.

В будинку спокійно і тихо. У Воронових, в принципі, завжди так: Роман зазвичай намагається не вирішувати робочі питання на території свого житла, в крайньому випадку працює в кабінеті, а в інших кімнатах панує Єлизавета. Можна завжди вихопити поглядом якусь картину, яку вона обрала, аби повісити саме тут, букет польових квітів, фотографію, що чіпляє погляд – хоча, здавалося б, звідки в домі такого, як Ворон, місце для сентиментальних кадрів з минулого.

Майже з посмішкою згадую про те, як сварилась Карина, вимагаючи, аби прибрали її дитяче фото, а краще взагалі спалили. А воно все ще стоїть в рамочці на полиці у вітальні. Я бачу цю фотографію ще з передпокою. Карина в дитинстві – хвороблива худенька дівчинка з величезними синіми очима та хвостиками, що стирчать під різними кутами – така ж неслухняна, як і зараз, хоча методи спротиву тепер відповідні до віку.

В чіткому порядку фотокарток, вибудованому Єлизаветою, є порожні місця. Тепер я ловлю їх поглядом, хоча раніше не придивлявся. Бачу діри то тут, то там, замість рівної композиції, і навіть підходжу ближче, аби переконатись, що не помилився.

– Шкода, – чую за спиною жіночий голос, – що у тебе не лишилось дитячих фотографій. Могли б заповнити порожні місця.

Здригаюсь та озираюсь. Єлизавета стоїть у другому дверному отворі – до вітальні є аж три входи, – та всміхається. На фотографіях, особливо пізніх, вона дещо відсторонена, наче з іншого світу та блукає думками десь далеко, а тепер – абсолютно нормальна жінка, навіть хворобливість звична кудись зникла, вона тепер просто світлошкіра.

– Мої дитячі фото, якщо і є, нічого хорошого тобі не скажуть, – за чотири з половиною місяці я звик не зриватись на «ви», але тепер це робити ще простіше. Я дивлюсь на Єлизавету і не можу позбутись від впевненості, що бачу справжню маму. Кревну. Жінку, що мене любила. І тепер, коли я стою поруч з нею, в душі спалахує перемішаний з ніжністю гнів, я можу собі уявити, що відчував Ворон ці роки.

І що могло б штовхнути його на вбивство.

Прокляття, я не хочу цього знати. Не хочу своєю відвертістю руйнувати життя людей, що мене люблять. Яких я і сам люблю, хоч не можу собі в цьому зізнатись.

– Я двадцять п’ять років себе проклинала, – шепоче Єлизавета, підходячи ближче, – що мій син росте десь далеко від мене. Але я знала, що він живий. Рома мені не вірив, – вона гладить мене по плечу, немов заспокоюючи, і я бачу, що в кутиках її очей блищать сльози. – Проклинала, що тоді, перед пологами, погодилась на ту кляту зустріч. Я навіть не пам’ятаю, що Ігорю було треба…

– Ігорю?

– Так, Ігорю Каніну, вони дружили з Романом, – пояснює жінка. – Бізнес спільний мали. У Каніна батько був партійним діячем, а тоді душе швидко перевзувся, в дев’яностих нагріб досить грошей, аби почати свою справу.

– А Ворон?

– Коли ми з Ромою познайомились, в нього нічогісінько не було. Власне, – Єлизавета здригається, – ми познайомились завдяки Ігорю. Наші сім’ї дружили, і він покликав мене на якусь їх… Зараз це називають словом «корпоратив», так? Мені не хотілось іти, але батьки наполягали, що досить сидіти в книжках. Ігор мені не подобався, а от я йому, здається, так. Але тоді на тій вечірці я побачила твого батька і зрозуміла, що все. Я пропала.

Ніжна, м’яка посмішка на губах Єлизавети дивно комбінується зі сльозами, що течуть по її щоках, та я, немов заворожений, вдивляюсь в її обличчя та боюсь перебити. Не сумніваюсь, що вдруге можу і не почути історію власних батьків.

– Рома був не з багатої родини, – продовжує Воронова, змахуючи сльози зі щік. – Його батько працював в київському НДІ, але їх скоротили, родина лишилась без грошей, а у Роми були такі перспективи… Він пішов простим робочим, аби заробляти, а потім щось випадково вигадав… І Канін в нього вчепився, немов кліщ, – Єлизавета здригається, – і бізнес став процвітати. Я іноді думаю, що то я у всьому винна. Після нашого з Ромою знайомства у них з Ігорем і полетіло все шкереберть.

Вона шумно втягує носом повітря, наче намагається зібратись з думками, і продовжує:

– Ми тоді весь вечір танцювали. Було пізно, Рома вирішив, що мене проведе. І воно якось закрутилось, – вона зітхає. – Мій тато був дуже проти. Я думала, він Рому на шматки порве. А коли ми одружились, він його ледь не вбити рвався, але потім все ніби втихло. Діло вгору пішло, Рома вже сидів в костюмі в кабінеті, договори підписував… З часом навіть отримав свою невелику долю. Я завагітніла. Ми були такі щасливі… а тоді вони з Ігорем щось не поділили. Рома категорично відмовлявся працювати за якоюсь схемою, Ігор повторював, що там гроші. Але їм треба була згода твого тата, не могли провернути без нього. Я погано пам’ятаю ті нескінченні спроби нас вмовити, зустрічі, а потім Ігор потяг мене з собою в якийсь райцентр, бо я добре знала англійську мову, а йому потрібен був перекладач. Чим я думала, коли погодилась? Все було нормально, до пологів лишалось тижня два, я добре себе почувала. Випила води там і все…

Жінка стискає руку, а потім, не витримавши, тихо схлипує, притискаючись до мого плеча.

– Це я винна, – шепоче вона. – Я навіть не пам’ятаю, що відбувалось. Але я народила живу дитину. Живу. Не задушену, не… Живу! – вона чіпляється пальцями за комір моєї сорочки. – Мені щось вкололи, а коли я прокинулась, сказали, що мій син помер під час пологів.