Всю зворотну дорогу Алекс мовчить. Я прекрасно його розумію – напевне, сама не змогла б видихнути жодного слова, якби таке дізналась про своє походження. Він гальмує біля воріт, звідки вже звично навіть не висовується охорона, і я тягнусь до Вольного, цілую його в губи, наче намагаюсь забрати собі його біль, хоча навряд чи це можливо. Не впевнена, чи приносить це Алексу хоч якесь полегшення, та, коли він відпускає мене, я бачу його усмішку.
Хоча б так, крізь сум, хай лише кутиком губ, але він усміхається.
– Постараюсь скоро за тобою повернутись, – обіцяє він мені.
– Будь обережний, будь ласка.
– Нічого Ворон мені не зробить, – впевнено говорить Алекс. – Ти ж прекрасно це розумієш, він… Йому це не треба.
Розумію, але все одно жахливо хвилююсь. Ворон не здається мені людиною, яка може нашкодити власному синові, але вірити людям після того, що я дізналась про власного батька, складно, тому я не можу позбутись від страху, що гризе мене зсередини.
– Не сумуй, – на прощання шепоче мені на вухо Вольний, опаляючи шкіру своїм диханням, цілує в щоку, немов таким чином позначаючи, що я належу йому і лише йому, та випускає зі своїх обіймів.
Мені не хочеться виходити з машини, та я не маю зараз права йому заважати. Алексові треба до батька, і чим скоріше, тим краще. Нема нічого важливішого за сім’ю, і я це розумію.
Охорона всередині, здається, спить, і мені аж двічі доводиться стукати, перш ніж мені нарешті відчиняють.
– Інесо Ігорівно, – бурмоче чоловік, опускаючи голову, – пробачте, не помітив ваше прибуття…
– Та ти навіть не помітив, що я від’їжджала. Ви що тут вдень робите? – роздратовано гмикаю я. – Дурня валяєте?
– Та в обід ніхто зазвичай не приходить…
– Ага, це ж привід просиджувати штани. Я ж благодійністю тут займаюсь, а не за роботу плачу вам гроші, – не втримавшись, бурчу я та протискаюсь повз охоронця. – Ще раз трапиться щось подібне – вижену до біса. Ясно?
– Ясно, Інесо Ігорівно. Такого більше не буде.
– Дуже на це сподіваюсь, – закочую очі я, роблячи подумки помітку, що з охороною справді треба буде розібратись. Але то все потім. Поки що мені хочеться просто прийняти холодний душ, збадьоритись і хоч на мить позбутись хвилювання про Алекса, що мучить мені душу. Але якби це ще було так просто зробити!
Та принаймні душ-то я забезпечити собі можу.
Впевнено крокую під’їздною дорогою, насолоджуючись грою сонця на жовтому осінньому листі. Все ж, осінь – це красиво, якщо мати час на мить зупинитись та залюбуватись нею. Красива смерть природи… Дерева засинають, рослини просто гинуть…
В житті нема нічого вічного. Ні хорошого, ні поганого.
Я жену геть цю сумну думку та прискорюю шаг. Хочеться скоріше опинитись в будинку, і я сподіваюсь, що ні Міро, ні мами нема. Славка в якості виключення збирався до університету, а мама… Що ж, скоріше за все, вона знову підмовила охоронця завезти її на кладовище.
Ноги моєї там більше не буде. Після всього, що я дізналась про цю людину, не можу сприймати його як когось близького. Це ж треба так сильно хотіти грошей і намагатись самоствердитись, щоб зважитись вбити дитину! Мене аж пересмикує від усвідомлення, що з цим чоловіком я жила все життя, називала його батьком, любила, хай з часом тепла ставало все менше, і останні місяці зруйнували все, що є. Але навіть скорботу відчути зараз не виходить.
Вдома зараз справді порожньо. Мені доводиться відчиняти двері ключем, бо навіть охоронця забрала мама. Та й взагалі, що це за сонне царство? Це вони щодня ось так, наче мертві, чекали мого повернення?
– Колись, – шепочу я, плескаючи будинок по стіні, перш ніж зайти всередину, – я тебе знесу. Чи продам. Очі б мої тебе не бачили…
Заходжу всередину та плетусь втомлено на кухню. Поки що мені хочеться випити води, настільки, що навіть думки про холодний душ відступають на задній план, хоча, доки я сюди йшла, тільки про нього і мріяла. Будинок вороже мовчить, наче сердиться, що я погрожувала йому продажем, і навіть підбори по паркету стукають якось зловісно, наче то не я йду, а хтось до мене наближається.
Тим не менш, я просто відкидаю геть дурні думки, що мене переслідують, і зазираю на кухню. Тут не так багато простору, отже, мені має стати комфортніше.
Та бажаного полегшення нема, бо перше, що я бачу на кухні – це чоловіка, що топчеться біля рукомийника. Він стоїть до мене спиною, але вже по його скуйовдженому волоссю та знайомому пуловеру я його впізнаю.
І не можу сказати, що ця зустріч мене радує.
– Кразін, – обурено гукаю його, не в силах приховати роздратування, – скажи-но мені, що ти забув на моїй кухні?!
Артем повертається до мене і дивиться з нібито заспокійливою посмішкою, що мене диво дратує. Мені хочеться вказати йому на двері і послати прямим текстом, але я тримаюсь, просто схрещую руки на грудях та роздратовано повторюю:
– Ти що тут робиш?
– Ти слухавку не брала, а нам треба поговорити.
Я роздратовано кидаю сумку з все ще вимкненим телефоном на стіл, плюнувши на те, що це негігієнічно, і твердо говорю: