Розділ шістнадцятий. Алекс

Вказаний Галиною Іванівною будинок маячить попереду, і я відчуваю, що мене туди тягне, наче магнітом. Не знаю, що відбувається, та мене наче штовхає вперед, вмовляє швидше йти до мети. Інеса наздоганяє мене, торкається моєї руки, наче озвучуючи питання: що ж трапилось? Та я не можу відповісти, бо й сам не знаю.

Мене наче щось веде. Вірив би в містику – сказав би, що голоси кличуть, але розумію: інтуїція, змішана з тим, що мені вже відомо, просто вказує на людину, яка може розкрити таємницю.

– Думаєш, він знає щось про мого батька? – питає Інеса.

– Думаю, так, – коротко відповідаю їй.

– Але Галина Іванівна його не згадала.

– Навряд чи він представлявся.

– Думаєш, то була його дитина?

– Ні, – заперечую я. – Боюсь, це була дитина Ворона.

Інеса завмирає, шокована, посеред дороги.

– В якому сенсі?

– У Ворона окрім Карини була ще дитина. Син. Помер під час пологів. Його дружина ледь з глузду не з’їхала. І Ворон неодноразово казав, що з твоїм батьком його пов’язує дуже погана історія, – слова даються мені важко, я виштовхую їх з себе, немов щось чужорідне, і поняття не розумію, чому в мене так стиснуло горло, що я ледь говорю з Інесою. – А дружина Ворона якраз і є тендітна білявка. Може, то її дитина тут померла?

– В такій глухомані?

– Та це не глухомань, Інесо, а районний центр, – всміхаюсь я. – І пологовий будинок хороший. Чому ні? Їй же не вдома народжувати, як моїй неадекватній матері?

Історія, яку щоразу пихато розповідав батько – сама народила! Сама, без сторонньої допомоги! А потім зі швидкою забрали до лікарні, але ж нічого, народжувала іще!

Одна біда, зітхав він постійно, син народився хворий на всю голову. Певне, вкололи щось в лікарні, зіпсували дитину, в науку лізе замість того, щоб займатись ділом…

Струшую головою.

Думати про моїх батьків небезпечно. Краще не намагатись, бо надто багато дурного лізе в голову. І зараз не час. Спочатку треба розібратись з Каніним та його дивними секретами, а потім вже… От тільки мені не дає спокою це коротке «вороня», написане гострим, злим, як сам Канін, почерком. Щось же Канін хотів цим сказати. Та я жену від себе дурні думки, що так вперто лізуть в голову. Не варто про це думати. Не треба воно мені. Просто пройти цей етап, зробити все, що маю, а питання задавати собі пізніше. В іншому житті. Питання тільки в тому, кому їх задавати…

Ми з Інесою швиденько приходимо до старого будинку. Він в аварійному стані, давно пора зносити, навіть моя однушка в порівнянні з цим здається царськими хоромами.

– Перший під’їзд? – уточнює Інеса.

– Ага, – я рушаю до потрібних дверей.

Сходи, що ведуть на ґанок, побиті, тут дуже легко впасти. У Інеси прямо з-під підборів вискакують дрібні шматки бетону, одного разу я ледь встигаю спіймати дівчину та притискаю її до себе, завмираючи на кілька секунд. Спочатку вдихаю аромат її парфумів, а тоді відпускаю.

– Якщо неприємно, то я можу один піти.

– Ото вже ні, – відмовляється Інеса. – Спочатку ти ходиш один, потім ще щось трапиться, а я тоді пожинаю плоди. Нічого страшного зі мною не станеться, якщо я відвідаю будинок, старший за мене. Ходімо.

На жаль, питання не в старості будинку. Є чимало таких, що зведені десь у сімидесятих, шістидесятих. Та що там, навіть у сорокових! І ті будинки з чистими гарними під’їздами та привітними людьми. Вони, може, і не мільйонери, живуть не надто багато, але хіба це визначає людину? Тут же частина квартир давно вже спорожніла, на третьому поверсі, наприклад, навіть дверей нема, і з аварійного будинку явно давно відселили людей. На п’ятий поверх нам вдається забратись з зусиллям, бо сходи ледь не провалюються під ногами.

П’ятнадцята квартира стоїть порожня, а ось двері чотирнадцятої такі дерті та брудні, що схожі на гнійну рану. Дзвінок не працює, і я стукаю ногою. Сваритись нема кому, дарма, що гуркіт стоїть на весь під’їзд, жителів тут майже не лишилось.

Двері відчиняються, і на порозі завмирає старий. Йому, напевне, за сімдесят, і він дійсно спився. Весь зморщений, висушений, сутулиться, притискаючись до землі. Затравлений погляд водянистих очей лякає, рот більше схожий на рану – не видно губ, з одного боку тонкий шрам. Віталій Андрійович, медик, акушер-гінеколог, виглядає немов проекція мого батька на не надто далеке майбутнє.

Він відкриває беззубий рот, аби щось сказати, та дивиться на мене мертвими очима і ніби бачить чудовисько. Відсахується, хрипить та ледь чутно промовляє:

– Ти за мною, Ворон?

Нас плутають вже не вперше, та кожного разу я здригаюсь, коли мене так називають. Чомусь знову згадується Єлизавета Михайлівна з її налякано-радісним «синочку», і я, замість того, щоб заперечувати, киваю.

– За тобою.

– І ти, – Віталій Андрійович дивиться на Інесу, що ховається у мене за плечем і вся стискається, явно шкодуючи, що взагалі сюди прийшла. – Виходив він тебе, так? Ворон, – «р» у чоловіка виходить таке ніяке та шепеляве, що мене аж пересмикує, – дарма тебе сюди привів. Не треба їй цього слухати, Вороне. Давай я тобі розкажу. Тільки ти пристрели мене потім. Не мучай. Просто пристрели.