Розділ п'ятнадцятий. Інеса

Наступний ранок виявляється несподівано сонячним, як для осені. На вулиці прохолодно, але видимість чудова і нема навіть туману, що став в останні дні звичним. Ми виїжджаємо досить рано, коли небо ще розмальовано світанковими фарбами, сірими, рожевими, рудими, та коли ми від’їжджаємо на кілька кілометрів від дому, вибираємось на голову трасу та їдемо в напрямку міста, вказаного на листку, що ми знайшли у батьковому сейфі, стає вже зовсім-зовсім світло.

Алекс виглядає зосередженим та якимось занадто напруженим. Переживає, бачу ж, і щоразу подумки повертається до того самого листа паперу з питанням, що б це могло означати. Я ж намагаюсь не питати ні себе, ні його, боюсь, що лише більше розбурхаю погані думки. Мені не хочеться мучити Вольного зайвими діалогами, а тиша поруч з ним також комфортна, тому я просто дивлюсь вперед, на дорогу, і згадую, як мене в дитинстві вкачувало в машині.

– Тебе рідні не шукатимуть? Підлеглі? – питає Алекс хвилин за п’ятнадцять, коли ми від’їжджаємо досить далеко, аби було пізно повертатись та попереджати про власне зникнення.

– Не будуть, – кривлюсь я. – Мама працює в автономному режимі, чекати батька з роботи вона може і без мене. Посадить ляльку, їй самій простіше буде. Славка взагалі мало хвилює, як я дні проводжу – він, здається, єдиний, хто реагує на все адекватно. А підлеглі… Фірма за день не розвалиться.

Насправді я радію тому, що нам треба кудись їхати, бо йти зараз на роботу – не найкраща ідея. Чим більше я розуміюсь на тому, що робив батько, тим більше приходжу до висновку, що мені терміново потрібна допомога.

І не факт, що навіть це дозволить вибратись з ями.

– Не переживай, – наче читаючи мої думки, заспокійливо всміхається Алекс. – Розберемось з тим, хто відправив твого батька на той світ, і займемось бізнесом. Будь впевнена, я все вирішу.

– Я і не сумніваюсь в тобі, – сміюсь я, хоча насправді сумніви є – не в Алексі, а в тому, що це взагалі реально виправити. – Та якось незвично, розумієш? Мені все життя здавалось, що у нас все так стабільно, а тут цей Оріон…

– Виграшна схема, – ніби між іншим відзначає Алекс.

– Настільки виграшна, наскільки й незаконна?

– Щось типу того.

Я тихо сміюсь.

– Нащо ж ти тоді її придумав?

– Був молодим, недосвідченим ідіотом, – знизує плечима Алекс. – Хотів зробити велике відкриття, а Оріон підходив під це визначення краще за все. Доки до мене дійшло, що я накоїв, минули роки, Інесо. І добре ще, що дійшло! Таких як я, ненормальних, треба зупиняти. А твій батько не був зацікавлений в тому. Навпаки, він хотів, аби я зробив ще більше, аби досяг результату, який не переб’ють конкуренти.

– Ти його ненавидиш?

– Ненавидить його Ворон, – чесно зізнається Алекс. – А мені вже якось байдуже. Твій батько помер остаточно, він вже не воскресне, бо ми в реальному світі і чаклунів тут нема. Не хочеться накопичувати в собі ненависть, в ній нічого хорошого нема.

– Ти правий, – киваю я, – але…

Договорити, сказати про свої почуття до покійного батька я не встигаю, бо тишу розриває мелодія дзвінка. Мобільний телефон в сумці вібрує так, що готовий вискочити назовні, і я невдоволено тягнусь до нього з лише одним усвідомленим бажанням: викинути у вікно автомобіля. Зв’язок на трасі зазвичай паршивий, але тут якимось чудом ловить, і я, побачивши на екрані напис «Артем Кразін», сбиваю виклик.

– Наречений телефонує, – повідомляю Алексу. – Не знаю, може він вирішив, що, коли вже я говорила  його братом, можна намагатись повертати наші стосунки…

– Сподіваюсь, ти на таке не згодна?

– Та боже збав! – сміюсь я. – Нащо воно мені треба, Алексе? Аби він тягнув з мене гроші, сів на шию і ноги звісив, а я була вічно нещасна? Ні, вибач, це не про мене. Я погодилась тільки через батька.

– Так хотіла отримати спадок?

– Помститись хотіла, – кажу чесно.

Збираюсь розповісти про свій підступний план довести батькові, що він безпомічний, позбавити його всього і стати такою ж, як він, але не встигаю промовити ані слова, бо телефон знов пищить.

Цього разу номер невідомий, і я, розуміючи, що це може бути по роботі, беру слухавку.

– Алло, – стривожений голос Кразіна змушує закотити очі від невдоволення. – Інесо, це я. Будь ласка, не кидай слухавку. Нам з тобою треба зустрітись і поговорити, обов’язково, просто зараз.

– Нам з тобою вже нічого не треба, – грубо відповідаю я. – Повторювати десять раз одне й те ж саме я не маю наміру, тому, будь ласка, йди до біса сам, без супроводу. Окей?

– Інесо, нам треба зустрітись, – твердо заявляє Артем. – Мені є про що тобі розказати. Це важливо!

– Відчепись, – обриваю я грубо. – І лиши мене в спокої, будь ласка.

– Але Ін…

Замість того, аби вислуховувати чергову порцію дурні, збиваю виклик і полегшено кидаю телефон назад в сумку.

– Кразін телефонував, – повідомляю Алексу, розуміючи, що повинна пояснити, з ким то я говорила. – Очевидно, вирішив, що це чудова ідея – спробувати якимось чином зі мною помиритись.