Розділ тринадцятий. Інеса

До офісу Кразіних ми добираємось досить швидко. Алекс подає мені руку, допомагаючи вийти з машини, підморгує та впевнено веде у хол. Будівля, досить велика, виглядає погрозливо, тінню нависаючи над вулицею, і я згадую заспокійливі слова Вольного: просто дай зробити те, що я вмію. Я навіть заінтригована. Про що він?

І нащо тут потрібна я?

Алекс дозволяє спертись об його лікоть. Я відчуваю себе неначе скам’янілою, якщо чесно, до губ прилипає знайома ділова усмішка, і я думаю, що краще б відпустила його самого.

В цю ж мить від такої думки стає не по собі. Ні, не хочу відпускати Алекса навіть на кілька годин. Мені жахливо страшно втратити його ще раз, я наче передчуваю чергову розлуку, а тому чіпляюсь за його долоню так вперто, ніби намагаюсь злитись з ним.

– Добрий день, – вітає нас усміхнена молоденька рецепціоністка. – Вас вітає фірма…

Алекс відпускає мою руку і подається вперед. Спирається об стійку. На губах його грає задоволена посмішка, і дівчині стає не по собі. Вона стрімко червоніє, коситься на мене, наче не розуміє, що я тут роблю, але Алекс плювати хотів на чужу ніяковість. Він пронизує дівчину поглядом та цікавиться:

– Павук у себе?

Дівчина аж підстрибує на місці. Очевидно, не звикла до того, що хтось використовує таке прізвисько її шефа, бо ще більше червоніє і остаточно тушується.

– Скажіть, що ми від Ворона, – Алекс продовжує впевнено всміхатись, і я раптом розумію, що мені самій страшно бачити його таким.

– Як вас представити? – наївно моргає дівчина.

– Я ж сказав, – знизує плечима Вольний. – Від Ворона. Це так важко повторити?

– Я… Ні… пробачте! – червоніє рецепціоністка. – Секундочку!

Я підозрюю, що вона зараз відчуває. Дівчині явно не весело, та вона все одно піднімає слухавку стаціонарного телефону, що стоїть у неї на столі, покірно набирає номер і слухає довгі гудки, доки на тому боці нарешті не відповідають.

– Маша? – тоненьким голоском вона вітає, очевидно, секретарку Павука. – Відвідувачі… Вибачте, вам призначено?

Алекс демонстративно закочує очі і подається вперед, аби перегнутись через стійку, тоді вихоплює слухавку з дівочих пальців і підносить її до власного вуха.

– Алло, – промовляє він м’яким голосом, від якого в мене мороз по шкірі. – Це від Ворона. Зустріч термінова. Можете слово в слово передати своєму шефові або просто перемкніть на нього. І швидко, бо ми поспішаємо.

В словах Алекса наче й нема ніякої погрози, голос його спокійний, але мені не по собі. Дівчина, що говорить з ним, явно теж налякана. Якщо я тут дурію від хвилювання, то можу собі уявити, як почувається вона.

Вольний повертає слухавку рецепціоністці та впевнено рушає до ліфту. Я йду за ним, переконуючи себе, що я тут не зайва, заходжу в сріблясту кабіну ліфта, чую, як шурхочуть, закриваючись, двері, впираюсь спиною в поручень і намагаюсь заспокоїтись.

– Все буде добре, – Алекс схиляється до мене та торкається губами шиї, вилиці, скроні.

– Тут камери можуть бути, – пошепки попереджаю його я.

– О так, – він робить крок вбік та тягне мене за собою. – Тут сліпа зона.

– Звідки знаєш?

Він гмикає.

– Дивись, – вказує на камеру. – Кут нахилу. Вона тут для проформи встановлена, і робив це хтось криворукий, та нічого, спрацювало і так, – Алекс знову нахиляється до мене, і я обвиваю його шию руками, подаюсь вперед, дозволяючи себе обійняти, і тягнусь до його губ.

Поцілунок виходить якимось занадто повільним та солодким. Ліфт з шипінням відчиняється рівно в ту секунду, коли Алекс випускає мене зі своїх обіймів та повертається до людей, що також заходять в кабіну.

Мені здається, виглядає все не так, як треба перед діловою розмовою. Розтріпане волосся, розстібнуті перші два ґудзика сорочки, накинутий піджак та посмішка, що більше підійшла б для глянцевого журналу, а не для того, хто має намір вести ділову розмову.

Та все ж, в погляді Алекса є щось страшне. Одна з жінок, що їдуть з нами в ліфті, спочатку з цікавістю коситься на нього, але потім, зазирнувши йому в очі, стрімко відвертається та червоніє, немов думки його почула.

– Щось не так? – уїдливо цікавиться Алекс, доки ліфт повзе нагору.

– Вибачте, ви просто нагадали мені одного знайомого, – бурмоче жінка, не зважуючись повернутись до нього знову.

Вона вискакує на наступному поверсі, хоча повинна була б проїхати з нами весь шлях, та витягає за собою слідом свою супутницю. Я хихочу, не в силах стриматись, і відчуваю, як нарешті спалає напруга. Що ж, я тепер справді вільна. Це ж треба, одна незначна пригода, а серце одразу нормалізує свій ритм.

– Ти чудо, – шепочу Алексові на вухо і, користуючись тим, що ми знову наодинці, цілую його в щоку.

– Бачиш, – гмикає Вольний, – а ти не хотіла зі мною йти. Повинна ж ти бачити роботу свого майбутнього чоловіка.

– Роботу? – здивовано уточнюю я.

– Ага, – коротко киває він. – Ти ж розумієш, що Ворон тримає мене не за гарні очі. Моя суперсила – витягати з людей зізнання і гроші максимально законним шляхом. Зазвичай кілька важелів тиску і добре оптимізована матмодель роблять чудеса. Подивимось, що цього разу вийде.