Розділ дванадцятий. Алекс

– Опусти пістолет, Алексе, – голос Ворона дзвенить у мене в вухах. – Якщо ти не хочеш, я просто зупинюсь. Гру скінчено.

Відкриваю очі. Дивлюсь на нього, не зважуючись опустити зброю. Числа в голові спалахують, як божевільні, наче хтось шепоче мені на вухо: он воно як, іноді розрахунки помиляються.

– Канін давно мертвий, – видихає Ворон, втомлено опускаючись в крісло, і закидає голову назад, дивиться в стелю, наче шукаючи там відповіді на свої питання. – І мені, якщо чесно, плювати, хто там його вбив. Та хто б то не був, у Каніна руки по лікоть в крові. І якщо ти думаєш, що я єдина загроза для твоєї Інеси, то ти дуже помиляєшся, хлопчику мій. Але я не шкодитиму їй, – він дивиться на мене втомлено. – Можеш до неї поїхати, я не заважатиму. І не наполягатиму на підписанні договору. Але раджу спочатку розкопати всі підводні камені Каніна. Бо його не я вбив, а вмер він не своєю смертю.

Я опускаю пістолет, але все ще відчуваю його холод. Відчуваю себе останнім ідіотом, якщо чесно, але видихаю:

– Дякую.

– Колись ти зрозумієш, чому я так хотів в нього все відібрати, – зітхає Ворон. – І розумієш, чого зупинився. Але не засмучуй маму, – він втомлено всміхається. – Приходь в гості. Двері мого дому все ще відкриті для тебе, Алексе, навіть якщо ти приведеш сюди свою Каніну. Жодна помста не вартує того, аби все зруйнувати.

Я роблю крок в напрямку дверей, та все одно озираюсь. Бачу, що Ворон продовжує всміхатись. Він виглядає таким умиротвореним, що я повірити не можу: ця погроза дійсно його зупинила?!

– Чому? – не стримавшись, питаю я. – Чому ти раптом вирішив зупинитись, Вороне?

Роман зітхає. Він підсувається ближче до столу, спирається об нього і промовляє:

– Тобі все одно не зрозуміти. Ти надто молодий. Колись Канін думав, що може зруйнувати моє життя і відібрати все. І він зробив це. Двадцять шість років я збирав шматочок за шматочком, а тепер, коли в мене в руках є все, я навіть не можу помститись. Тому що помста зруйнує все те, що було з такими зусиллями побудовано. Канін отруйний та небезпечний навіть після смерті. Йому б дуже хотілось, аби я вчинив саме так. Кинувся в бій, спробував помститись, не спинявся. Але він вже на тому світі. А я живий. Тому я просто забуду про все і насолоджуватимусь тим, що є в мене. – він мовчить зо хвилину. – То що, Алексе? Ти заходитимеш до мене в гості? Чи, якщо хочеш, можеш лишатись тут. В моєму домі завжди знайдеться для тебе місце.

– Чому?

– Колись я розкажу тобі і про це, – знизує плечима Ворон. – А зараз ти просто не повіриш. Але ж ти розумний хлопець, Алексе. Ти зможеш знайти відповідь і сам.

– Але ти вбив би його? – питаю я. – Якби міг? Каніна?

– Видер би хребет і спостерігав, як він корчиться на підлозі і благає про смерть, – гарчить Роман і стискає руки в кулаки.

В цю мить мені здається, що він провалюється у якісь далекі спогади і геть не співвідносить свої слова з реальністю. В очах Ворона спалахує щось дике, чого я досі ніколи не помічав. Крізь розрахунок та ясний розум пробивається неконтрольована, сліпа лють. Наче Канін своєю тінню закриває сонце, і Ворон бореться з ним, немов з першоствореним злом.

Це минає за кілька секунд. Він струшує головою, переводить на мене погляд, і той миттю стає спокійнішим, м’якшим. Бачу, що Ворон знов повертається до реальності, на його губах навіть грає слабка усмішка.

– Їдь до неї, – зітхає він. – Та пообіцяй мені, що ти повернешся.

– Сьогодні?

– В принципі, – хитає головою Ворон. – Ліза сумуватиме за тобою, ти ж знаєш. Я, будь ласка, бери слухавку, – в його голосі лунають батьківські нотки, – коли ми телефонуватимемо. Якщо буде така можливість, звісно.

– Добре, – погоджуюсь я, не зовсім розуміючи, що відбувається.

Мені не вистачає інформації. Вперше за довгі роки я не можу вибудувати нормальну математичну модель, бо бачу лише уривки рівнянь, а не повноцінну систему. І Ворон про це знає. Він недоговорює спеціально. Може, щоб мені стало цікаво. А може, аби я не влізав. Розгадати, що саме йому треба, я не можу, як не стараюсь, бо чоловік вперто мовчить і не бажає ділитись власними секретами.

Але я знаю, що скільки б не намагався задавати питання, все одно не варто чекати на них відповіді. Тому прощаюсь з Вороном і лише на вулиці розумію, що навіть зброю не повернув. Спочатку думаю лишити собі, але потім, скривившись, повертаюсь. Зброя – не мій метод, мені це не треба. Спускаюсь назад сходами і бачу Єлизавету Михайлівну, що топчеться на місці і наче спеціально мене чекає.

– Саша! – вона стрепенулась, побачивши мене, і кидається до мене. – Я чула, ви з батьком сварилисьв  кабінеті. Щось трапилось?

Дивлюсь на неї і відчуваю докори сумління. Ця жінка стільки пережила, а я їй брешу… І любові від неї за кілька місяців реабілітації я відчув в рази більше, аніж за все життя від рідної матері, що навіть не прийшла би мене відвідати, якби навіть знала, що зі мною трапилось.

– Все в порядку, мам, – відповідаю їй звичною фразою і обіймаю, знаючи, що її це заспокоює. Єлизавета не здається божевільною, вона просто дбайлива матір, але мені страшно, що будь-яка необережна дія може спровокувати рецидив. – Просто про справи говорили.

– І про Каніна, – похмуро нагадує вона, показуючи, що чула більшу частину розмови. – Саш, це не та людина, з якою тобі треба зв’язуватись.