Розділ одинадцятий. Інеса

Дощ ллє, як з відра. Стає холодно, і я прискорюю крок, аби швидше зайти до будинку. На душі неспокійно, але я жену від себе дурні думки – нічого поганого трапитись не може. Алекс ніколи мені не брехав. Зрештою, в той єдиний раз, коли він підвів мене, втрутився мій батько. А зараз він мертвий і ніяк не зможе нам завадити. Хіба що його тінь встане між Алексом та Вороном і…

Я здригаю, обхоплюю себе руками і майже біжу. Ніколи не звертала уваги, яка у нас довга дорога від воріт до будинку, а тепер вона здається мені просто нескінченною. Батько ніколи не відрізнявся економністю, брав великий розмах. Йому подобалось жити на широку ногу, от і будинок такого розміру вийшов, що в ньому заблукати можна. Я дивлюсь на ряди дерев, ще невисоких, та здатних перетворитись колись на щось середнє між лісом та садом, вдивляюсь в стіни неприступної фортеці, що насправді всього лиш будинок, і розумію, що не хочу тут жити. Але ніхто це не купить, жодна нормальна людина, навіть дуже багата, не захоче придбати таке величезне житло.

Поки доходжу до ганку, промокаю до нитки. Підіймаюсь сходами, штовхаю двері та відмахуюсь від охоронця, що кидається до мене: невже трапилось щось жахливе?

– Все в порядку, – зупиняю я його короткою фразою, – мене підвезли до воріт, просто промокла, доки сюди йшла. Лишайся на місці.

– Як скажете, Інесо Ігорівно.

Звісно ж, як скажу. Я ж тут повноправна хазяйка. Все це за умовами заповіту дістанеться мені, як і всі справи, що не закінчив батько. Розгледів спадкоємицю в останні дні життя… Іноді я думаю, що дарма це все, але потім розумію: ні. Якби я не стала для нього дзеркалом, в якому відбився його профіль чудовиська, то перетворилась би на полонянку цих кімнат, а він досі панував би тут. І ніяка стаття в газеті його б так не шокувала.

– Інесочко! – чую вигук матері. Вона повільно, хапаючись рукою за поручень, спускається сходами і дивиться на мене своїм телячим поглядом. – Інесочко, що трапилось? Що це чудовисько з тобою зробило?

– Не перекручуй моє ім’я, мам, – кривлюсь та втомлено сповзаю на підлогу.

– Що він з тобою зробив? – мама кидається до мене. – Він тебе зачепив?

– Ой, перестань, а? – не втримавшись, відмахуюсь від неї. – От прямо-таки єдина можлива мета чоловіка – вчинити свавілля над жінкою? Нічого він мені не зробив, підкинув до будинку, та й усе. Промокла, поки йшла, бо він не хотів заїжджати на територію.

– Інесочко…

– Перестань, – відмахуюсь від неї. – Зі мною все в порядку. А він не вбивця, щоб ти розуміла. Вбивцю, мамо, досі не знайшли і не спіймали. І навіть якби ніхто нічого нашому таточку не зробив, він би все одно помер, бо, за прогнозами лікарів, це просто сталось на кілька тижнів швидше. Ну, що ти дивишся на мене? Не знала?

Не знала. Мама взагалі не слухала лікарів, просто продовжувала дотримуватись традицій, наче це могло допомогти. Зараз дивлюсь на неї та не можу стримати люту посмішку. Як, як можна жити такою сліпою та глухою? Твій чоловік, дідько, був вбивцею! Вбив твоїх батьків, замучив сестру, знищив нареченого твоєї доньки! Вбив би і твоїх дітей, якби вони не підлаштовувались під його вимоги! І тебе б поховав і не здригнувся б! А ти стоїш та дивишся!

Мені хочеться видихнути їй це просто в обличчя. Випалити, а тоді стояти і чекати – як реагуватиме? Що скаже? Втратить свідомість, розридається чи видасть своє стандартне «нащо ти так жорстоко з мамою, Інесочко»?

Але я мовчу. Дивлюсь і чекаю відповіді хоча б на попередні слова. А вона все мовчить і мовчить, аж доки не схиляється до мене і не протягує руку:

– Встань, будь ласка. Тобі недобре, бо ти була на кладовищі і говорила з цим ви… З цією людиною, – вчасно виправляється мама. – Ти вся мокра. Зараз вип’єш гарячого чаю, може, заспокійливого, поспиш, і тобі полегшає. Тато б не хотів, аби ти захворіла.

– А що, навіть після його смерті важливо лише те, чого він хотів? – з викликом запитую я. – А ти чого хочеш, мамо? Ну! Скажи хоч раз! Чого ти хочеш?

– Інесочко…

Я піднімаюсь на ноги, не приймаючи мамину допомогу. В домі холодно, бо батькові так більше подобалось, і я відчуваю, що змерзла. Треба було б піти до себе та перевдягнутись, але замість того я вимогливо озираюсь.

– Кразін де?

– Артемчик лишився з нами попити чаю, вирішив тебе дочекатись, – вкрадливо, наче з божевільною спілкуючись, говорить мама. – Ти б послухала, що він тобі каже. Він тебе кохає, хоче з тобою одружитись…

– З батьковими грошима він одружитись хоче, – озиваюсь я. – Він де зараз? На кухні?

– Інесо…

– Отже, на кухні, – вдоволено киваю я. – Чудово. От зараз і поговоримо. Артеме? – майже кричу, бо в цьому величезному будинку коридорі розміром як у людей квартира, а до кухні навіть докричатись неможливо. Впевнено рушаю туди, плюнувши на те, що туфлі всі в болоті, а по підлозі розтікається бруд. Нічого, вимиють потім.

Артем дійсно сидить за столом, чай п’є. Погляд на мене підіймає радісно-здивований.

– Інесо, – розпливається у посмішці він. – Ти вже повернулась? А чому…

– Дорога від воріт до дверей далека, – обриваю я його і додаю холодно: – Вільний.

– Що? – Кразін дивиться на мене, прикриваючи рот дурною чашкою з якогось не-сімейного сервізу. Відкладає її вбік, бо нарешті розуміє, як по-дурному виглядає, і повторює вражено: – В якому сенсі вільний?