Розділ десятий. Алекс

– Любиш? – перепитує Інеса. – Справді? Досі?

– Можна подумати, тебе так просто висмикнути з серця.

Вона з зусиллям ковтає слину, смикається, а тоді нарешті дає волю емоціям. Мені здається, я буквально бачу, як на дрібні шматочки розпадається її самоконтроль, і на свободу виходить справжня, жива Інеса. Вона утикається носом мені в плече, схлипує… Та ридає нарешті. Я обіймаю її міцно, притискаю до себе, відчуваю, як вона мимоволі чіпляється за мої руки, спочатку намагаючись вивільнитись, а потім обм’якаючи та просто починаючи плакати.

Дощ мжичить все сильніше, загрожуючи перерости в справжній осінній ливень, шумить, б’є краплями по жовтому листю, і я відчуваю, як стрімко промокає до останньої нитки бісів піджак, але зараз це все неважливо. Мені хочеться, аби Інеса більше не поверталась у ту раковину своєї холодності та байдужості. Хай краще мокне під дощем, аніж робить з себе продовження свого батька.

 – Ходімо, – хвилини за три прошу я, коли розумію, що ось-ось почнеться гроза. – Інесо, ходімо, ти намокнеш і захворієш.

Вона дозволяє себе відвести геть і навіть посадити в машину. Там сидить, закривши обличчя долонями, і я бачу, як тремтять її плечі.

– Я так втомилась, – зізнається вона, – від цього всього… Від мами, що тільки й може, що завивати та мріяти рушити слідом за чоловіком на той світ, від Кразіна, хай йому грець… Він, уявляєш, – вона шумно схлипує, – він хоче скоріше зі мною одружитись! А я навіть послати його не можу, бо вдома знову буде істерика. Не знаю, як сказати, що не буде ніякого весілля, бо я передумала, бо…

Ще один схлип.

– Бо мені це все більше не треба! Батька все одно нема! І сенсу грати за його правилами не лишилось. А вони… – вона мружиться налякано. – А вони продовжують, розумієш? Все ще роблять все так, як він би хотів. Як… Як…

– Тихше, – я тягнусь до неї, знову обіймаю та притягую до себе. – Ти нікому нічого не повинна. Так, ти сильна дівчина, ти витримала все це, ти змогла. Але тепер ти можеш пожити і для себе, Інесо. Хочеш – то віддай цей бісів бізнес Міро, хай сам розгрібає. Або мамі своїй…

– Не можу, – вона підсувається ближче до мене та чіпляється пальцями за мокрий піджак. – Ти не розумієш. Я пообіцяла собі, що… Я думала…

Вона закриває очі, наче заспокоюється, а тоді знов холодним голосом снігової королеви промовляє:

– Коли мені сказали, що ти помер, спочатку довкола мене весь світ зупинився. Я подумала, що не можу це просто так лишити, винні повинні понести покарання. І я зробила все, аби батько зрозумів, що він не зможе зробити з мене свою іграшку. Я полізла у цей чортів бізнес, постійно була поруч з ним, пропонувала свою допомогу, а він… Напевне, він через це почав згасати. У нього були проблеми з серцем, але ж тато вважав, що він житиме вічно! Він намагався стримувати мене, а коли я почала грати за його правилами, він просто втратив наді мною владу. Мені здавалось, що стане простіше, коли я отримаю все це! Гроші, право керувати сімейним бізнесом. Я полізла в усі ці угоди… Шукаючи свободи, я знову стала полонянкою. Він навіть з того світу мене тримає. А я і відмовитись від цього всього не можу. Я стільки сил в це вклала, а тепер віддати Славі, аби він програв все за добу? Або щоб мама просто це лишила тонути? Мені не вистачає сил навіть послати Артема і сказати, що гру скінчено, розумієш?!

Я гладжу її по голові, втішаючи, цілую у скроню.

– Я тобі допоможу, – обіцяю їй. – Повір мені, Інесо. Ми з усім впораємось разом. Я допоможу тобі розібратись з батьковим спадком. Але договір з тобою підписувати не буду.

Вона підіймає голову.

– Чому?

– А ти знаєш, які там махінаціх?

Вона заперечно хитає головою та вражено моргає. Налякана дівчинка, яку втравили у всі ці ігри, в яких і досвідчені суперники типу Каніна та Воронова не здатні впоратись наодинці.

– Все буде добре, – шепочу я їй в губи.

– Ти вже одного разу обіцяв.

– Цього разу нема кому мене вбити, – хитаю головою я. – Але, будь ласка, послухай. Ворон хоче, аби ми це підписали. І він знає, що твій батько планував повторити історію з Оріоном.

Інеса, здається, не до кінця розуміє, про що я говорю. Усвідомлення спалахує в її погляді аж за хвилину, зате сльози, здається, нарешті висихають на її обличчі.

– Ти хочеш сказати, – повільно промовляє вона, – що тато просто хотів кинути Ворона на гроші?

– Так.

– Моїми руками?

Киваю, погоджуючись.

– Він би і сам впорався, якби не потрапив до лікарні. А потім вирішив, що не варто зупинятись. У ваших документах достатньо недоліків, але помітити їх важко. Нормальним людям важко, – уточнюю я, – але мені-то все видно.

– Але навіщо Ворон хотів це все підписати?

Я зітхаю.

– Бо в нього є я. Людина, яка розуміє, як викрутити Оріон так, аби він зруйнував його ж авторів.

Інеса піднімає на мене наляканий погляд. Зараз вона знову здається мені тією самою наївною невинно. Дівчинкою, з якою ми вперше познайомились через її дурня-брата, що вмудрився заборгувати чималу суму. Інеса тремтить, дає емоціям нарешті вийти на свободу. Шукає захисту у людини, від якої мала б давно втекти.