Розділ дев'ятий. Інеса

Кілька тижнів потому

Артем кермує просто жахливо. Якби у мами не починалась панічна атака щоразу, коли вона бачить жінку за кермом, я б з задоволенням відібрала у неї ключі та управляла би автомобілем сама, як і звикла.

Але мама, якщо почує таку вимогу, напевне, втратить від шоку свідомість, тому доводиться терпіти присутність Кразіна.

Через матір я досі не зважилась його прогнати. Чи тому, що знаю: лишусь зовсім одна. Крім того, у батька були якісь справи зі старшим братом Артема, і кожного разу я знаходжу аргументи: можливо, так мені простіше буде розібратись зі справами. Насправді мені все ще страшно, що я збрешу вже мертвому батькові, позбудусь Артема та лишусь одна. Як би я не намагалась зробити з себе чудовисько, якому більше ніхто не потрібен, все не так просто.

Мама на задньому сидінні дрімає. Знову не спала всю ніч, ридала, і мені огидно від однієї думки, що вона знову вмовила мене поїхати на кладовище.

Не розумію, нащо так вперто рити собі могилу. Здається, їй плювати на те, що за вікном йде життя, вона продовжує годинами сидіти в їх з батьком спальні, взагалі відмовляється будь-що робити. Невже їй самій через це не огидно?

Я б вже себе заклювала, якщо чесно.

Але в цій сім’ї я повинна бути сильною. Якщо Слава на це не здатен, а мама навіть спробувати не хоче, то лишається тільки стиснути зуби та впевнено просуватись вперед, не здаватись. Розгрібати документи…

– Брат просив передати, що якщо тобі знадобиться якась його допомога, то він завжди готовий її запропонувати.

Здригаюсь. Брат Артема не викликає у мене жодних позитивних емоцій, скоріше навпаки, жахливо лякає, і він останній, від кого я б хотіла прийняти допомогу. Але дивно вже те, що Артем про це сам заговорив.

– Дивись на дорогу, – прошу я. – Тут ґрунтова, легко застрягнути.

– Я чудовий водій!

Я аж смикаюсь, коли цей чудовий водій влітає в якусь калюжу і підіймає гейзери бруду. Бризки летять в усі боки, машину явно доведеться відвозити на автомийку, бо не можу ж я на цьому кошмарі кататись містом і показуватись на очі діловим партнерам батька.

Напевне, це неправильно – думати про ділових партнерів та про роботу, коли вперше з дня похорону приїжджаєш до батька на могилу, але я не можу нічого з собою зробити. Я впевнено заблокувала всі почуття, наче відрубала їх, а тепер просто сподіваюсь, що одного разу, коли наступить тимчасове полегшення, все зможу відкотити назад.

Проте, можливо, мені і не знадобиться більше нічого змінювати. Раптом це вже назавжди, ця чорна смуга?

– Стеж за дорогою, – повторюю я, коли Артем знову звертає кудись не туди. – Не дрова везеш.

– Твоя матір навіть не прокидається.

Я обертаюсь. Дійсно, вона спить, але не тому, що Кразін добре кермує. По-перше, в машині гарна амортизація, а по-друге, мама заїла себе вже настільки, що це навіть не на сон схоже, а на втрату свідомості, от вона і не може прийти до тями.

Чого тільки варті ці постійні вечері. Вона приходить, сідає за стіл та чекає на батька. Забороняє їсти. Я спочатку сиділа разом з нею, та зрозуміла, що просто не витримаю. Чекати до півночі, аби переконатись, що тато не зайде на кухню і не заявить, що все добре. А у їдальні мама ніколи не накриває, бо це для свят…

В домі, де можна, напевне, сотню людей розташувати, в домі, більше схожому на палац, його хазяйка не може обідати в столовій, бо це для якогось особливого випадку. І так у всьому. Того не можна робити, бо батько забороняв, а ось те йому не подобалось, це взагалі дратувало, і взагалі, Інесо, як ти посміла не лягти з ним разом у труну?

Огидно.

– Тут повертай, – наказую Артемові, помітивши, що він знову не туди рушив. – Кразін, ти взагалі як права отримав?

– Ну, знаєш! У мене не було жодної аварії, на відміну від твого… – він затинається. – Пробач, Інесо. Я не хотів нагадувати тобі про Алекса.

Хотів. Хотів зайвий раз нагадати, що Вольний мертвий. Але ж я знаю, що ні. Ні мама, ні Артем не впізнали Алекса в новоявленому синові Ворона, хоча кілька раз з ним стикались. Бачили здалеку, впізнали за силуетом та схожістю на батька, але так і не зрозуміли, що саме цей чоловік вкрав моє серце.

Чоловік, що досі так зі мною і не зв’язався. Я знала, що з СІЗО його випустили в той же день, а слідчий винувати казав, що в них мало доказів. Здається, їх втішило, що я ні на чому і не наполягала, не планувала шукати винного. У них не було жодних ниточок, а я, якщо чесно, втомилась шукати підозрюваних.

– Інесо, – знову порушує тишу Артем, – мені здається, тобі так складно самій… Послухай, – він намагається говорити м’яко та вкрадливо, – тобі точно не завадить моя підтримка. Я вже давно казав, виходь за мене заміж. Ти будеш за мною, немов за кам’яною стіною. Я тобі обіцяю.

– Я два тижні тому поховала свого батька. Ти всерйоз вважаєш, що я маю зараз намір заміж вийти, Кразін? Це не найкращий час для весілля.

– Нам не обов’язково влаштовувати гучне свято. Але я хочу бути тобі не фіктивним нареченим, а справжнім чоловіком.

– А я хочу, аби ти заткнувся та дивився на дорогу, – гарчу я, – і більше не ліз до мене зі своїми дурними пропозиціями. Ти прекрасно знаєш, чому ми назвались нареченими. І ні про яке кохання тоді мови не було.