Розділ восьмий. Алекс

– Як давно ви знайомі з Ігорем Каніним?

Холодний уважний погляд слідчого викликає у мене смішок. Якби допитувала Іра, вона б давно мене впізнала, але її колега не надто уважний та свято вірить, що якщо всадовити людину на стілець, клацнути наручниками на її зап’ястках та свердлити її поглядом, то можна вибити зізнання з кого завгодно.

Якщо чесно, мене це навіть веселить.

– Ми збирались підписувати з ним договір про співпрацю, – промовляю я. – Та ми з Ігорем Петровичем не спілкувались особисто. Останні кілька днів я вів переговори з його донькою, ми готувались підписати угоду.

– Ви вбили його, тому що боялись, що Канін зірве угоду?

Ловлю на собі ще один злий погляд.

– Говори! – слідчий передбачувано кидається вперед та впирається руками в стіл. – Говори, собако, чи ти думаєш, що…

– Євгеній, – другий слідчий, що присутній на допиті, очевидно, голова відділу, куди спокійніший та стриманіший, – просить пробачення за свою поведінку, Олександре Романовичу. Сядь, – то він слідчому. – Але ви повинні розуміти, що ви останній, хто відвідував Каніна в лікарні.

– Я цього не заперечую.

– І приблизно під час вашого візиту його було вбито.

Я зацікавлено дивлюсь на чоловіка і зітхаю.

– На час мого візиту вимкнулись камери, – холодно нагадую їм. – Але, коли я пішов, Ігор Петрович був живим.

Мені дуже хочеться розсміятись їм в обличчя і сказати, що якби я дійсно пішов на вбивство Каніна, то спіймати мене було б не так просто.

І вони б не зрозуміли, що це не смерть з природніх причин.

– Живим! – гарчить Євген, нахилившись до мене, і я кривлюсь – ну можна ж не жерти цибулю на вечерю, чесне слово! – Звісно, він був живим, як і ще кілька хвилин після відключення апаратури!

Я відкидаюсь на спинку свого стільця та дивлюсь на опонента дуже холодно. Ми були знайомі до цього, так, але в холодному, багатому і нестерпному Олександрі Воронові важко впізнати інформатора Вольного, що періодично здавав брудні справи своїх суперників. За ігровим столом можна почути багато цікавого, а слухати я вмів. Може, тому і досі не за гратами, що приносив більше користі, аніж збитку через свої справи?

Та це вже не має значення. Тепер я сиджу, дивлюсь на слідчого і слухаю звинувачення у вбивстві, якого не робив. Невже мене справді вважають таким ідіотом, що, судячи з фото, справжній погром влаштував на місці злочину, хіба що глотку Каніну руками не видер? Це ж геть не мої методи.

Це якщо забути про те, що я взагалі мирна, не схильна до агресії людина.

– У мене не було мотиву його вбивати, – холодно промовляю я. – Це наша сторона вирішувала, чи погоджуватись на запропоновані умови. І у випадку моєї відмови ми нічого не втрачали. Окрім того, ми з Інесою Ігорівною знайшли спільну мову. З чого ви взяли, що мені було потрібне це вбивство?

Люди, що зараз дивляться на мене та чекають зізнання, на щастя, не в курсі, що в мене був сильний мотив. І що стараннями Ігоря Каніна я одного разу ледь не загинув. І був би в могилі, якби не мій новий тато.

– У тебе була можливість, – звинувачувально тикає пальцем в стіл Євгеній, – можливість вбити.

– І тому я вибрав найбрудніший спосіб і так підставився, – хитаю головою я. – А тепер ще й дивуюсь, з чого б то мене схопили. Це ж так логічно, вам не здається? Чи я схожий на людину, яка готова накоїти стільки дурниць?

– Олександре Романовичу, – знову подає голос другий слідчий, – ви повинні розуміти, що якщо дійсно скоїли вбивство в стані афекту, то зізнання може полегшити вашу участь. В такому випадку ми говоритимемо про ненавмисне вбивство.

– Ну так, звісно. Адже термін за ненавмисне вбивство куди менший, аніж термін за відвідини хворої людини.

– Ви сказали медсестрі, що були його учнем.

– Я сказав медсестрі, – виправляю я слідчого, – що Ігор Петрович мав відношення до науки. Я ж певний період захоплювався розробками економічних моделей і мав намір захищати дисертацію. Моя робота основувалась на його працях. Власне, мені хотілось особисто познайомитись з цією людиною, тим паче, ми виявились діловими партнерами. Можливо, медсестра щось не так зрозуміла?

Євгеній відходить до вікна, ледь не гарчачи від злості. Другий же, спокійніший слідчий говорить:

– Припустимо, це правда. Але ми все одно маємо право затримати вас до з’ясування обставин. І дуже наполегливо просимо подумати, чи не бажаєте ви детальніше розповісти про своє знайомство з Ігорем Петровичем та про подробиці вашого спілкування.

– Та будь ласка, – знизую плечима. – Але я нагадую, що вийшов з палати до того, як його вбили, і зізнаватись мені нема в чому.

Тільки бісові камери так вдало зламались, що підтвердити це нікому. А я дорогою ще й ні з ким не зіткнувся. Елітний кардіоцентр, хай йому грець.

І, звісно ж, ніхто не повірить мені на слово. Наручники це підтверджують, як і лейтенантик, який збирається провести мене до СІЗО.

Як це мило.

Стільки років порушувати закон і потрапити за грати за те, чого не робив.