Розділ сьомий. Інеса

Я рада, що відправила Марину додому ще зранку. Принаймні, я не ловлю на собі її наполовину переляканий погляд, в якому приховувалось питання: господи, за що нам це стерво замість колишнього шефа? Така ж, як і він, тільки дівчину не звабити короткою спідницею та демонстрацією довгих ніг.

Мені не хочеться знати, чи загравала вона з Алексом. Власне, я прекрасно знаю, що так так, намагалась, тільки не була впевнена в тому, що це мало певний ефект. Він не здається тим чоловіком, що легко поведеться на подібні знаки уваги. Можливо, правда, я його трохи переоцінюю, але вникати в такі деталі не хочеться.

Правда, я взагалі сподіваюсь, що зможу про нього не думати.

Якби наша ділова зустріч проходила нормально, можливо, мені було б не так страшно. Але зараз серце готове просто вискочити з грудей, і я розумію, що не зможу дивитись на Алекса, я на ділового партнера.

Не зможу прикидатись, що ми незнайомі.

Не зможу його розлюбити.

Я покидаю офіс цього разу достатньо рано, аби потім не було скандалу. Не хочу сьогодні втирати мамині соплі та вислухати довгі промови про те, що я не поважаю сімейні традиції.

Так, не поважаю.

В автомобілі стає спокійніше. Тут на перший погляд нема нічого, що нагадувало би про Алекса. Він ніколи не їздив в цій машині, бо вона належить моєму батькові, а на мене оформлена генеральна довіреність.

З правом підпису, дідько. Нащо я погодилась? Не на машину – нащо я вляпалась в цей жахливий бізнес? Розуміла ж, що це буде надскладно. Розуміла, що батько не дасть мені робити те, що я захочу.

Та й що може хотіти людина, яка щойно пережила втрату коханого, а тепер бачить батька на лікарняному ліжку.

– Будь ти проклятий! – щиро видихаю я, не знаючи до кінця, чи звертаюсь я до Алекса, чи до батька. – Чому так складно дати мені нормально жити? Ну що ви за люди такі? Звірі! Ненавиджу!

Б’ю долонею по керму, але згадую, що на стоянці можуть бути і інші люди, отже, мені треба поводитись спокійніше.

Залізна Інеса не проявляє емоцій. Не плаче, не кричить, не шкодує себе.

І інших також не шкодує.

Я видихаю, переконую себе в тому, що це нормально, мій прояв емоцій тимчасовий, зараз я заспокоюсь та вирушу додому. Там на мене в будь-якому разі чекає мама, така собі константа на фоні величезної кількості змінних.

В рівнянні під назвою «життя» все одно один розв’язок, а оптимізаційні криві…

Тьху.

Починаю думати як Алекс. Це він все переводить в числа. А мені б малювати зараз картини, а не розбиратись в цих папірцях.

– Отруйний, як вампір, – втомлено звинувачую примарного Вольного, хоча він мене, звісно, не чує. – Один раз вкусив, а в мене в голові всі твої нескінченні розрахунки… Чому ти просто не лишиш мене в спокої, Вольний?

– Бо я кохаю тебе, – відповідає мені примарний Алекс з минулого. Але що скаже цей, у якого тепер нова сім’я і нове життя, не знаю.

Ще й недоречно згадується дівчина-картинка, Карина Воронова, а в голові спалахує ревнива думка, що вона надто гарна, аби бути справжньою. Останнє, про що треба жінці – це наявність такої, як Карина, поруч з її коханим.

Чорт. Струшую головою і змушую себе концентруватись на дорозі. Якщо я ще й в аварію потраплю, тоді можна просто попрощатись з усіма планами.

…Я під’їжджаю до будинку і одразу відчуваю якісь дивні зміни. Про всяк випадок звіряюсь з годинником, аби бути впевненою: цього разу мені не докучатимуть лекціями, що я пропустила традиційну вечерю. Автомобіль повільно котиться дорогою, і я гальмую майже біля ганку, мимоволі повторюючи татові звички, виходжу і раптом бачу маму.

Вона ніколи не виходила на вулицю. Ніколи. Наче боялась, що якщо опиниться на порозі власного будинку, то батько на розлучення подасть, бо йому не сподобається така поведінка.

А зараз стоїть.

Я штовхаю дверцята автомобіля і виходжу назовні швидше, аніж мені встигає допомогти охоронець. Олексій – сьогодні знову його зміна, – також виглядає незвично. Він наче став меншого зросту, втягує голову в плечі та виглядає перелякано. Мені навіть хочеться спитати його, що трапилось, але язик в роті не повертається. Замість цього дивлюсь на маму та чекаю від неї пояснень.

Вона до такої міри бліда, що це навіть для неї незвично. Очі заплакані, туш потекла, губи червоні не через помаду, вона просто їх покусала.

Мама робить кілька кроків вперед, спускається сходами, зупиняється, дивиться на мене, напевне, зо хвилину, а тоді видихає:

– Інесо, твій батько помер.

Я застигаю. І замість жаху, шоку, хвилювання чи хоч якоїсь емоції, що в подібній ситуації підійшла б люблячій доньці, я ловлю себе на сухій, скупій думці, що я, напевне, так мала виглядати, коли дізналась про смерть Алекса. Заплакана, з розмазаною косметикою, позбавлена кольору. А потім мала закритись у себе в спальні та завивати, кусаючи подушку.

А я дефектна. Навіть сльози не пустила. Може, просто відчувала, що він живий. А може, я просто таке саме чудовисько, як і мій батько, а ця тендітна жінка, моя матір, інша. Жива та справжня.