Розділ шостий. Алекс

Дізнатись, в якій саме лікарні лежить Ігор Петрович, нескладно. Я встигаю зробити це ще до приходу Інеси, обмінявшись кількома фразами з секретаркою, що стріляє в мене очима і відчайдушно намагається виглядати одночасно звабливою та максимально корисною. В цілому, мета дій дівчини дуже проста, вона хоче просто закріпити свій статус, а тепер, коли її безпосереднє начальство – Інеса, зробити це непросто.

Елітний медичний центр, до якого я під’їжджаю, виглядає, мушу сказати, досить гарно. Новий як зсередини, так і зовні, напевне, шалено дорогий, але у Каніних достатньо грошей, аби тут лікуватись.

В подібному місці, хоч і не тут, і мене витягли з того світу. Так що лікарняні коридори не здаються нічим новим. Насправді я впізнаю багато чого, відзначаючи про себе, що в цій сфері все надзвичайно типове.

Цікаво.

– Добрий день, – підходжу до рецепції, де сидить молоденька медсестричка, втомлена, напевне, після зміни. – Підкажіть, будь ласка, де я можу знайти палату Ігоря Петровича Каніна? Хочу його навідати.

Вона уважно дивиться на мене, явно намагаючись визначити, чи варто впускати. Та мені не за чутками відомі правила лікарень, тому і халат, і бахіли при собі, маска також, хоча я знаю, що її можна зняти в палаті.

Чекаю, доки дівчина скаже, що до нього не можна, але вона замість того відкриває журнал, щось там шукає і повідомляє:

– Так, можете зайти до нього… А ви Ігорю Петровичу?..

– Я його учень, – відверто і щиро всміхаюсь я, дорогою гублячи слово «колишній». – Він мій науковий керівник, я мав захищати дисертацію.

– Сподіваюсь, ви не по роботі? Йому зараз…

– Не можна хвилюватись та напружуватись, знаю-знаю. Ігор Петрович давно вже не викладає в університеті, – повідомляю дівчині я, – того я просто вирішив навідатись по старій пам’яті. Все-таки, колись він дуже допоміг мені, а тут… Його донька, Інеса, казала мені, що їй вічно не вистачає часу навідати батька, – говорю безупинно, відволікаючи увагу, – а я знаю, як це – лежати у лікарні і не бачити жодного рідного обличчя. То що, ви підкажете, де я можу його знати?

В крайньому випадку можна просто запропонувати грошей, якщо вона так не захоче. Але я розраховую обійтись без хабаря. Кінець робочого дня, медсестричка виглядає втомленою, та й мені, власне, треба просто поговорити з Каніним, я не планую душити його подушкою.

Нічого кримінального.

Свідки навіть можуть бути присутніми, хоч і небажано. Вони можуть завадити мені визначити те, що я хочу.

– Добре, – здається медсестричка. – Вам у двісті сьому. Це другий поверх.

– Дякую, – киваю я.

– Знайдете самі?

– Так, звісно.

Мені не хочеться, аби хтось мене проводжав. Я легко орієнтуюсь в лікарняному лабіринті, підіймаюсь на другий поверх та знаходжу потрібну палату. Двері привідчинені, напевне, аби заходило сіже повітря, і я зазираю всередину та переконуюсь, що так, це саме те, що мені потрібно.

Канін виглядає жалюгідно. Обплутаний нескінченними проводами та трубками, блідий і такий… Неочікувано старий. Мені завжди здавалось, що вік цієї людини майже незмінний. Він застряг в своїх сорока п’яти роках, що вже давно не є правдою, і з їх висоти спокійно обманює всіх інших, видаючись перед ними молодим, сильним, багато на що здатним. Але зараз Канін – лише жалюгідна подоба себе самого, що давно перегнала і власний справжній вік. Він виглядає таким старим, наче зависнув на межі між життям та смертю, і тільки ці апарати ще можуть висмикнути його з небуття.

Дарма вони це роблять. Така сволота, як Ігор Канін, повинна померти якомога скоріше. Якби медики знали, скільки всього накоїв цей чоловік, його б не рятували, просто дали б померти.

Він у свідомості, але ледь дихає. Що ж, мені знайомий цей стан. Завдяки цій людині я сам нещодавно ледь не вирушив на той світ. Але зараз стою. Попри прогнози лікарів, повернувся до повноцінного життя.

Чудо.

Але я молодий і здоровий. Був до аварії, можливо, буду і після неї. А Канін вже давно не юнак, і зараз йому відверто погано.

Не те щоб я міг його пожаліти.

– Вітаю, Ігорю Петровичу, – коротко звертаюсь до нього, притягуючи до себе увагу, і роблю крок вперед, аби потрапити в поле його зору. – Дуже радий вас бачити.

Ще хвилину тому мені здавалось, що виглядати гірше неможливо. Але Канін вмудряється побити власний рекорд. Він блідне ще більше, ніж досі, а з його губ зривається хрип, який можна прийняти навіть за передсмертний. Та Ігор Петрович доки не планує вмирати. Він хапається за життя, зминає пальцями правої руки простирадло та криво всміхається, так, наче в нього був не інфаркт, а інсульт.

Та людяність і совість точно паралізовані. Я взагалі не впевнений, що вони в ньому колись були. Він завжди лишався жорстоким та вмів руйнувати чуже життя, а тепер чіпляється за власне.

Крапельниці. Апаратура. Постійний контроль медперсоналу, що ходить туди-сюди коридором.

На гроші, з допомогою яких Каніна витягають з того світу, можна було б вилікувати когось нормального. Когось, у кого стільки коштів нема.

Зате вони є в Каніна.