Розділ п'ятий. Інеса

Зранку в офісі тихо. Я приїжджаю раніше, ніж зазвичай, підіймаюсь ліфтом на величезну висоту і дивлюсь на порожню рецепцію, де зазвичай сидить чергова всюдисуща панянка, здатна своїм огидним голоском розлякати кого завгодно. А зараз там пусто, до початку робочого дня ще хвилин двадцять.

Зітхаю.

Тут хоча б можна насолодитись спокоєм. А вдома це неможливо. Мама зводить з розуму свохм постійним нудінням і згадками про батька. Вона б і про щоранковий сніданок згадала б, та, на щастя, ранкові традиції стандартно порушує себе Міро.

На роботі Слави нема. Сюди його нікому пригнати, і я, і батько прекрасно знаємо, на що він здатен, хоча мама свято вірить, що її син здатен взяти себе в руки.

Успадкувати імперію батька.

Вона була дуже здивована, коли дізналась про зміни в заповіті. Батько повідомив про це всіх, кого тільки міг – його відчуття влади над долями всіх в родині було просто безмежним. І хоча я наче як виграла в цій ситуації, пам’ятаю, як мені було некомфортно.

Як дивився на мене Міро.

Так…

Вдячно.

Наче радів, що тепер йому не доведеться виконувати всі ті сотні умовностей і намагатись не роздраконити татка настільки, аби він взагалі викреслив його з переліку спадкоємців.

Та я знаю, що мій батько має намір жити вічно. Не знаю, хто розповів йому, що люди, які крадуть багато грошей і часто брешуть, так добре себе почувають, що їм і до раю не треба, можна хоч триста років в цьому світі прожити, але він повірив.

Дарма.

Зітхаю знов.

Думати про свого батька не хочу зовсім, у цього будуть погані наслідки. Замість того спокійно перетинаю приймальню, коротко киваю Марині. Вона на роботі з самого ранку, звикла ще при батькові приходити заздалегідь, та й зараз знає, що я можу прибути і о восьмій, аби пройти повз матір, доки та ще спить.

Здається, важко не вивчити цю звичку. У мене є причини – я геть не хочу згадувати минуле.

– Інесо Ігорівно! – зупиняють мене біля входу в кабінет. – В конференц-залі на вас чекають.

– Зараз? – здивовано перепитую я.

На годиннику без двадцяти дев’ять. Рано. Зазвичай перші зустрічі починаються о дев’ятій, а то і пізніше, а на сьогодні у мене взагалі вільний графік.

Настільки вільний, що я планувала з головою пірнути в чергову документацію і намагатись зрозуміти, як саме тато планував тримати наш бізнес. Бо більшість угод виглядає якось сумнівно.

– Так. Він сказав, що ви його приймете, бо це договір першого пріоритету.

– Про кого мова?

– А ви не в курсі? – Марина моргає і дивиться на мене так, наче я з місяця впала. Мені хочеться, якщо чесно, стукнути її по голові, аби мізки встали, але чи є там чому вставати?

Навряд.

– Звісно, я не в курсі, Марино! – вигукую я. – Може, все-таки мені повідомиш? Чи пошукати мені іншого секретаря, який зможе заздалегідь повідомляти мене про прибуття партнерів? Телефонуватиме, коли вони приїжджають, наприклад?!

Марина стрімко червоніє, як завжди робила, коли сердила мого батька, і накручує фарбовану прядку на палець.

На тата, можливо, це діяло інакше. Я ж просто стискаю зуби і намагаюсь не проклинати її хоча б вголос.

А хочеться.

– То хто там? – питаю вже м’якше, розуміючи, що не можу просто так, без підготовки, зайти до конференц-зали. Мені треба розуміти, кого я там побачу.

Сподіваюсь, це не кредитори, яким батько заборгував купу грошей, не сказав мені, а потім зліг до лікарні.

– Олександр Романович Воронов.

Мені здається, що його ім’я звучить наче постріл. Розриває повітря, і мені хочеться впасти, закрити голову руками, аби тільки нічого не чути, прикинутись, що я не розумію, про що мова. Я не розумію, нащо Алексові приходити знову – невже він дійсно хоче підписати щось з сім’єю Каніних?

Він нас ненавидить.

Знаю точно.

– І нащо він прийшов? – уточнюю про всяк випадок, хоча розумію, що Марина не має відповіді.

– Сказав, – всміхається вона, – що ви вчора не закінчили. Обговорювати договір, так?

Ні. Обговорювати договір ми, здається, навіть не починали.

Попри все я повинна зберегти обличчя і спілкуватись з Алексом максимально по-діловому. Наплювавши на те, що в душі в мене зараз буря, і я відчуваю себе так, наче потрохи втрачаю розум.

– Так, – киваю я, не даючи тиші затягтись. – Ми справді планували закінчити обговорення договору, але Олександр Романович не попереджав мене про такий ранній візит. Він давно чекає?

– Хвилин п’ятнадцять. Сказав, що не впевнений, коли ви приїдете, але ставить на те, що рано.

Звісно. Алекс ще тоді говорив – я досить непередбачувана, аби йому було цікаво. Очевидно, вся моя непередбачуваність – це розгін в півгодини. Якби мова йшла про когось іншого, Вольний прибув би в потрібну хвилину.

Ну, або я просто переоцінюю його можливості. Чи неправильно зрозуміла план. Мені завжди було складно втямити, що хоче зробити ця людина, а тепер, коли ми наче як по різні боки барикад, я взагалі не знаю, чим скінчиться ця болюча пригода…