Розділ четвертий. Алекс

Після розмови з Кариною стає легше. Не те щоб я до кінця розумію, що робитиму, але принаймні більш-менш ясно усвідомлюю: аби прийняти рішення, мені треба більше інформації. Бажано достовірної, а не такої, що її будь-хто може підробити, якщо захоче. Підібратись до Каніних ближче, всунути під ніс якийсь папірець…

Піти до Інеси?

Я не знаю.

Якщо вона ні в чому не винна, то так, нема проблем. А якщо справді заодно з батьком? Якщо він її переконав? Або вона з самого початку…

Ні.

Звісно, моя фея непередбачувана, але зрадниця? Це не про неї. Скоріше вона втратила надію, а тоді знайшла ось такий шлях, який прийняла за єдиний їй доступний. Намагалась вижити в жорстокому світі, який вибудував її батько.

Окрім того, Канін, вона казала, в лікарі.

А в якому стані?

Хто б знав.

З кімнати я виходжу в більш-менш адекватному стані. Карина вислизає слідом за мною, закриває приміщення та вручає ключ адміністратору, що підвертається під руку. Той окидає Воронову голодним поглядом, дивиться на мене та відвертається.

Коли Карина з батьком, з нею краще не загравати. Коли з братом – а таке останнім часом буває нерідко, – також краще не лізти. Той, звісно, ще нікому не погрожував і не сказав, що відірве ноги та руки і місцями їх мінятиме, але хто ж його знає. Божевільна сімейка, раптом вони там всі на голову хворі?

І хоча я не маю жодного відношення до сімейства Воронових, якщо вже бути чесним, все одно якоюсь мірою відчуваю себе його частиною. Отже, не дозволю нікому ображати Карину, хоча бажаючих полізти до неї вистачає.

Вони завжди є, особливо в таких гарних дівчат.

– Я додому, – повідомляє Воронова. – Ти зі мною чи тут лишишся?

– Лишусь, – відповідаю я.

– Тільки нічого не пий, гаразд?

– Я ж казав, що таблетки не вживаю.

– Все одно. Безалкогольні коктейлі – ото твоя доля.

– Гаразд, – погоджуюсь. – Обіцяю і далі дотримуватись здорового способу життя. Так? Домовились?

Вона усміхається, задоволена відповіддю, та киває.

– Тобі це не треба. Є купа способів загробити собі здоров’я, і я сподіваюсь, що ти не користуватимешся жодним з них, – урочисто промовляє Карина та, на останок поцілувавши мене в щоку, йде геть. За нею тягнеться як мінімум троє чоловіків, що спіймали красуню поглядом в клубі, та я прекрасно знаю, що шансів у них нема.

Жодного разу не бачив Воронову-молодшу ні з ким. Вона вперто ігнорує будь-кого, хто намагається до неї залицятись, і повторює своєму батькові, що стосунки матиме лише з тим, кому повністю довірятиме. А з довірливістю у Карини так само погано, як і у Ворона… Ну, воно і на краще.

Якби вона була готова розвісити вуха та слухати усіх, хто до неї липне, то давно вже б нагребла на голову проблем. А так, Карина – золота донька, жодних неприємностей.

Я виходжу в основний зал та, кривлячись від шуму музики, думаю, чи не варто було б мені просто піти звідси. Ловлю на собі зацікавлені погляди кількох дівчат, але замість того, аби звернути хоч на когось з них увагу, просто падаю на вільний стілець біля бару.

– Налити чогось? – уточнює у мене бармен, ім’я якого геть випало у мене з голови. Це вже інший хлопець, не той, що наливав мені сік у келих.

Дивлюсь на годинник. Так, вже за північ, отже, зміна попередника скінчилась. Цей хлопець ще не в курсі, що з хазяйськими дітьми розмовляти треба обережніше, хоч він мене і впізнав. У Ворона є звичка знайомити своїх близьких з персоналом, аби тим раптом в голову не прийшло дати їм щось несвіже чи влаштувати підставу.

Тільки з Єлизаветою знайомства не було, та воно правильно. Не уявляю собі маму Лізу в нічному клубі.

– Ні, дякую, нічого не треба, – відмахуюсь я. – Води просто дай.

В горлі сухо, і я відчуваю, що якщо зараз хоч ковток не зроблю, то помру від спраги. Коктейлі, здається, зробили тільки гірше, в роті огидно солодко від соку.

– Хвилинку.

Хлопець відскакує, приймає ще якесь замовлення, а за тридцять секунд ставить переді мною високий стакан з водою. Крижана. В клубі жарко, так, наче у пеклі, і я, роблячи кілька ковтків, відчуваю себе наче заново народженим.

Зараз би ще таблетки прийняти, які лікар виписав… Але я лишаюсь таким самим впертим та не хочу лікуватись так, як мені говорять. Виберусь сам. Мені не вперше. Мені треба, аби мозок робив повноцінно, а не впівсили.

Ковзаю поглядом по гостях, натикаюсь на один зі столиків і застигаю.

– Скажи-но, – повертаюсь до бармена та вихоплюю його ім’я на пришпиленій до грудей картці, – Климе, а хто там сидить? За третім столиком?

Клим привстає, дивиться на вказане мною місце та посміюється.

– Це наш вічний боржник.

– Боржник?

Знаю, що в закладі Ворона в борг зазвичай нічого не наливають, хіба що обмеженому колу осіб, з тих, на кого вкаже сам хазяїн, бо таких людей краще не ображати, надто вони вже корисні. Але сутулуватий хлопчисько, що згорбився над столиком, точно не входить в той список.