Розділ третій. Інеса

Додому повертаюсь незвично пізно. Шукаю в думках виправдання, доки чекаю, аби охоронець відкрив ворота, думаю, що сказати – засиділась за папірцями, займалась роботою і перестала стежити за часом? Звучить наче логічно.

Зупиняю себе. Мені бісових двадцять три роки, мені нема перед ким виправдовуватись. Моя мама – точно не та людина, для якої треба вигадувати дієві виправдання. А батько лежить в лікарні, і йому зараз плювати, о котрій я повертаюсь додому.

Від думок про це стає якось особливо неприємно. Я мимоволі кривлюсь, не в силах стримати роздратування, що накочує хвилями, і повільно заїжджаю на парковочне місце, яке зазвичай займав батько. Він, правда, кидав ключі охороні, а автомобіль лишав біля ганку, та я терпіти не можу впускати сторонніх на власну територію, навіть якщо це охорона, що виконує свою роботу. Самій простіше.

Усміхаюсь власній смішній самостійності, ловлю себе на думці, що поводжусь як параноїдальна ідіотка, що боїться переслідування. Ніхто за мною не стежитиме.

Таточко, єдиний, хто на це здатен, в лікарні.

Мама безпорадна.

Міро…

За Славкою б самим хто простежив, було б чудово. Бо у мене нема на це часу, у батька – здоров’я, у мами – сили волі, а у самого Слави мізків не вистачає, аби не влипнути в чергові неприємності.

Закриваю автомобіль, але не одразу виходжу з гаража. Кілька хвилин просто стою, дивлячись в одну точку, доки мене не гукає охоронець.

– Так, – озираюсь, реагуючи на голос. – Ти щось хотів, Олексію?

– Інесо Ігорівно, вас шукає ваша матір.

Всміхаюсь. Інеса Ігорівна, Ігор Петрович, Мирослав – вже без по-батькові, – і ваша матір. Або ваша дружина. Мені іноді здається, що у моєї матері навіть імені нема. Ну, прав на те, аби ним розпоряджатись, точно, вона ж ні на що не здатна.

Одна з Каніних, та сама, яку не допускають до справ. Не хотіла б я бути на її місці. Батько намагався зробити з мене щось подібне, напевне, орієнтуючись на схожу зовнішність, але провалився. Напевне, тепер сам шкодує, що стільки часу намагався мене зламати.

В цьому випадку принцип «що нас не вбиває, то робить нас сильнішими» спрацював на всі сто відсотків. І татові так і не вдалось знищити мою впевненість в собі.

І моє бажання боротись.

А він старався!

– Вже йду, – зітхаю я, про себе повторюючи, що зривати поганий настрій на охоронцеві – дурне діло. Олексій не винен в тому, що у мене такі складні стосунки з матір’ю.

А тим паче він не винен в тому, що мій мертвий Вольний лишився живим. І що в мене досі шкіра палає від вкрадених у нього поцілунків.

Хіба я можу звинувачувати когось в тому, що думками досі там, в кабінеті, з ним? Що мрію опинитись в його обіймах, здригатись від кожного доторку, притискатись до нього? Що готова поховати все те, чого досягла за останні кілька місяців, лише задля кохання чоловіка, який, можливо, і знати мене не хоче?

Пристрасть, що спалахнула між нами – то рештки минулого. Просто згадка. Той період, коли я ще не дала собі закувати серце в залізну клітку, а Алекс був просто Олександром Вольським, живим та здоровим. Цей чоловік, старший син Ворона, щось нове. Ми з ним не знайомі.

Чи не так?

Повторюю про себе, що я дійсно не знаю цю людину. І не маю знати. Ми ділові партнери. І плювати, що у ділових партнерів, які стикаються вперше в житті, не може бути пристрасного сексу на столі в конференц-залі. Хоча… Ні, то не секс. То наше кохання. Прокляття, якби я могла так просто його розлюбити, викреслити зі своїх думок, як викреслила все інше!

Чотири місяці відчувала себе вдовою, аби тепер зрозуміти, що нічого не знаю про воскреслого нареченого.

Вже не мого.

…Знову струшую головою і помічаю, що Олексій досі на місці, чекає мене.

– Щось не так? – уточнюю, про всяк випадок обсмикуючи сукню. Згадую, що на вулиці вже осінь, а я надто легко вдягнена, забула жакет в кабінеті.

Знову будуть зайві питання.

Хоча, від кого?

– На вулиці дощ, – пояснює Олексій. – Я взяв парасольку, – він демонструє мені предмет у доказ своїх слів, – аби ви не промокли.

– Так, дякую, – всміхаюсь охоронцеві. – Я про це навіть якось не подумала… – гараж так і не об’єднали з будинком, батько щось там накрутив в плануванні. – Ходімо. Мама давно мене шукає?

– Вже півгодини, – похмуро озивається Олексій.

Моя мама йому, як і більшості співробітників охоронної служби, не подобається. Для них вона з поміткою «жінка, що створює проблеми».

Боюсь, для мене скоро буде так само.

Але я не говорю свою думку охоронцеві – не треба йому знати про наші напружені стосунки з матір’ю. Спокійно спираюсь об його руку, доки ми йдемо вулицею під однією парасолькою. Знаю, що варто мені відійти вбік, як парасолька піде за мною, а Олексій мокнутиме під дощем. Підіймаюсь з ним сходами на ґанок, дякую і пропоную не стояти зовні, зайняти місце всередині будинку, все одно небезпеки нема, а двері можна і звідти оберігати. Чую коротке «дякую» і заходжу з чоловіком всередину – а там вже натикаюсь на невдоволений погляд мами, що стоїть у холі.