Розділ другий. Алекс

Авто, як завжди, залітає на стоянку. Я чудово контролюю дорогу і ненавиджу гальмувати на поворотах, хоча треба було б, бо машину злегка заносить. Якраз достатньо, аби вона майже зачепила сусіднє авто.

Я штовхаю дверцята та виходжу з машини. Краєм ока помічаю, що на паркінг заїжджає громіздкий чорний джип і осміхаюсь. Вольний обожнює спорткари. Авто відповідає знайомим писком сигналізації, і я впевнено рушаю до дверей, що чорніють неподалік та позначають вхід у лігво, де, здається, нема місця законам.

Власник труни на чотирьох колесах, тієї самої, яку я ледь не зачепив, заїжджаючи на паркінг, вилітає зі своєї чорної могили, наче його підняв майстер-некромант, і летить до мене розлюченим лосем. Хіба що рогів не вистачає на голові гіллястих, хоча хтозна…

А, так. Достатньо просто подивитись.

Повертаюсь винятково з інтересу. Ворон уже четвертий місяць намагається довести мені, що це все дурощі, та марно, старі звички так просто не вибити.

Мужик – з бруду на трон. Трон дрібненький, всього лиш водій при якомусь багатію, що в тій залізній труні періодично возить дівчат і затискає їх на задньому сидінні, не хоче за кермом сидіти. Водій немов німий свідок, звик не озиратись та прикидатись глухим, а іноді виходить поблукати вулицею, навіть якщо зупинились під дощем, бо панянці не подобається швидкість. На комірі його чорного піджака – кілька непомітних плям, слідів від недавнього дощу.

На товстому пальці обручка. Не затерта, він її не знімає.

І явно не любить мити руки з милом.

Габарити у водія пристойні, йому і правда лише такі труни на колесах водити. В нормальній машині типу моєї він просто не поміститься, хіба що дасть себе розрізати на дві частини. В багажник теж не впакується… Хоча, нащо я про це думаю? Я, за словами Ворона, не для брудної роботи.

Небезпечні люди бувають різні. Одні налітають, страшні такі, з пістолетами і в масках, прикладають зброю до лоба нещасних співробітників, застосовують тортури до якогось ділка, аби він договір про передачу майна, а потім… Потім влітають під суд, і ті, хто їх навів, просто руками розводять. Вони йдуть за грати, а замість них з’являються наступні. Гарматне м’ясо для таких, як МихМих. А Воронові такі не подобаються, він не користується подібними методами.

В нього є більш надійна небезпека, персональний вид зброї. Я.

Я завжди приходжу в костюмах. Вдягнений у все нове, усміхнений. Привабливий. Спокійний. Я фліртую з секретаркою, і, впевнений, за півгодини вона вже собі уявляє…

Ну, припустимо, мене замість свого шефа.

Дарма. Мене це все не цікавить.

Ми спілкуємось. Мирно. Вони віддають самі. Іноді я навіть договорити не встигаю.

Це не шантаж. Я називаю це системним аналізом, і Воронові подобається таке визначення. Я ніколи і нікому не погрожую, я просто перераховую факти, а це ж не заборонено законом. Але чомусь вони здаються одразу. Є, правда, і інші, з якими треба пограти. Ну, а є чесні. Я можу хоч три години свердлити очима Котика, як зі сміхом кличе його Ворон, та у Котика від того не буде ні коханця, ні коханки, ні купи фактів корупції за спиною, правда ж? Котик чесний, тому Котик – не моя цільова аудиторія.

Ні, я займаюсь грішниками. Їх вистачає. Одного не цікавлять жінки, хоча він давно одружений, двох доньок має. Сім і три рочки. Симпатичні дівчатка. Другий краде у впливового тестя, і тесть зітре його у порох, якщо дізнається. Простіше віддати. Третій вляпався в скандал, звабив чужу дружину. Четвертий…

Ненавиджу колупатись в чужій брудній білизні.

Але я роблю це. Зламую чужі життя так легко, як хакери залізають до чужих акаунтів. Перебираю факти, витягую найточніші, найпотрібніші, ті, що б’ють сильніше за все, та використовую їх.

Ворон не просто винайняв мене для цього. Він зробив мене своїм сином. Він без вогню будує величезну імперію на цій брехні, а я – лише інструмент, що має бути вдячним за те, що його не кинули за грати, догнивати до скону. І… Так, я вдячний. Очевидно, для Ворона я найдохідніше творіння. Найулюбленіше. Можу просити в нього все, що захочу.

Інша справа, що мені нічого не потрібно.

А творіння, яке нічого не просить – це прекрасний варіант. Тільки годуйте та запропонуйте дах над головою. Господи, я навіть в той дім-фортецю дівчат не приводжу, і не лише тому, що Ворон терпіти не може сторонніх, а й тому, що мені самому огидно.

Але я на короткому ланцюжку. Живу в його домі, вечеряю за столом з сім’єю. Дозволяю нещасній Єлизаветі, його дружині, називати мене сином. І навіть сам кличу її мамою, бо мені подобається посмішка, що розквітає в неї на обличчі, коли вона це чує. Бідна жінка.

Пропускаю повз вуха кпини Карини, доньки Ворона. Єдина людина в здоровому глузді – це вона, і вона, як і я, не розуміє, що відбувається. Здоровому тут не розібратись. І не так просто дивитись на маму, яка остаточно здуріла, і батька, що відібрав на дорозі якогось хлопця і назвав його своїм сином. Мило дуже. Дякую, Карино, що я хоч як чоловік тобі не подобаюсь, бо тільки цього мені не вистачало до повного щастя. В мене в житті все одно є лише одна жінка, про яку я можу думати. Жінка, смак поцілунків якої я досі відчуваю на губах… Від якої зараз задихаюсь, відчуваючи себе останнім дурнем, божевільним, який піддався звабі. Треба було дивитись договір, а єдине, чого мені хотілось – цілувати Інесу.