Частина друга. Розділ перший. Інеса

Чотири місяці потому

В кабінеті, як завжди, душно. Я підходжу до вікна, відкриваю його та дивлюсь вниз, задаючись питанням, на біса батькові знадобилось вилізати аж на двадцять п’ятий поверх. Певне, він хотів бути вище за інших, думав, що тут, на вершині світу, отримає більше влади, аніж звичайні бізнесмени.

Це, звісно, досі звучить та виглядає комічно. Я геть не сумніваюсь в тому, що бажання мого батька слабко корелюють з реальністю. Та з віком йому дійсно важко відрізнити бажане від досягнутого, і він все частіше перекладає відповідальність на плечі інших.

Столиця під ногами видається незвично крихітною. Я вдивляюсь в силуети будинків, що ховаються у ранковому тумані, і намагаюсь не думати про те, що зараз знову доведеться повертатись до нескінченного потоку чисел, до яких не звикне жодна людина, якщо вона, звісно, не божевільний математик, здатний за лічені хвилини розраховувати те, на що у інших ідуть роки.

Струшую головою.

Не про це мені думати треба.

Не про людину, через яку у мене в грудях досі зіяє чорна діра, що затягує в себе всі почуття та емоції.

Як можна кохати після того, як в тобі нічого не лишилось? Нічого людського. Але це було моє рішення – випалити все минуле та йти вперед, орієнтуючись на нові ідеали.

Я здригаюсь, реагуючи на гучний стук в двері, і чую гучний, верескливий голос улюбленої татової секретарки, яку давно пора виперти з роботи, аби й духу її тут не було.

– Інесо Ігорівно, ви звеліли нагадати про зустріч. За п’ятнадцять хвилин в конференц-залі.

– Йду, – сухо кидаю я, відступаючи від вікна. – Підготуй все.

– Буде зроблено, Інесо Ігорівно.

Секретарка жахливо мене боїться. В той день, коли я зайняла це місце, вона, здається, зрозуміла: колишнього щасливого життя не буде. Судячи по ображеному погляду матері, кинутому на неї, ця дівчина все-таки гріла ліжко мого батька, а тепер з задоволенням втекла б, та хто її відпустить? І грошей тато своїм тимчасовим коханкам ніколи не лишав. Вони для нього просто розвага, задоволення фізичних потреб. Про те, аби піти з сім’ї, і мови не було.

Де він ще знайде таку зручну жінку, як мама? Здатну кивати на будь-який наказ. Здатну закрити очі на вбивство та назвати його нещасним випадком.

Татові не пощастило. Я не така.

Відкриваю записну книжку та ковзаю поглядом по розкладу. Олександр Романович Воронов – чоловік, з яким я маю вести переговори. Син Ворона, хто він? Боюсь уявити. Людина, про існування якої не здогадувались навіть близькі Воронову люди, не кажучи уже про таких, як я.

Ім’я, побачивши яке, батько отримав інфаркт. Що ж, вже за те, що батько зараз не намагається тримати ниточки своїх ляльок, а лежить в лікарні, обплутаний проводами, я готова подякувати Воронову-молодшому.

Але зустріч з ним мене лякає. Його описують як молоду копію Ворона, а я, коли закриваю очі, бачу перед собою Алекса і згадую, що Ворон був останнім, з ким він контактував. Може, допомагав знайти сина?

Допоміг. А сам загинув.

Я навіть на кладовище не змогла прийти. Батько казав, що сімейство Волько обрало як місце для поховання рідне село, аби син спочивав у рідній землі, і мені страшно від однієї думки, що Алекс, мій Алекс, такий молодий, сильний, гарний, здатний перевернути увесь світ своїми винаходами, тепер там, в землі.

Мружусь, не даючи собі заплакати. За чотири місяці я не дала собі зронити жодної сльозинки. Спочатку мовчки приймала співчуття, що його намагалось виразити моє сімейство, тоді відмахувалась від подружок та друзів.

Від брехливих тварюк, що тільки й хотіли підібратись ближче до грошей мого татуся.

Мені здається, він один розумів, що зі мною відбувається. Тому і дивився злякано, наче на прокажену, з погано приховуваним жахом вперемішку з гордістю за те, що донька так на нього схожа.

Схожа, так. Настільки, що він сам з задоволенням би це скасував.

Видихаю. Боляче, та я не маю про таке думати. На носі угода, і якщо я хочу, аби імперія Каніних, моя імперія, встояла, я зобов’язана лишатись спокійною. Вести переговори так, як це робиться насправді. Не випустити на свободу слабку тендітну дівчинку, яка тільки й може оплакувати чоловіка, якого кохала.

– Інесо Ігорівно, – чую я дратуючий писк секретарки, – пан Воронов чекає на вас в конференц-залі. Сказати йому, що ви затримуєтесь?

– Не потрібно, – відповідаю звичним крижаним тоном. – Я вже йду. Ти вільна, Марино.

Йду повз неї, немов снігова королева, у грудях якої уламки серця, з яких майже неможливо зібрати слово «кохання», зате чудово складається слово «вічність». Впевнено крокую до конферец-зали, дозволяючи на обличчі проявитись тій самій холодній усмішці, що так легко обманює більшість чоловіків. Штовхаю двері, дозволяючи собі бути трошечки звабливішою. Який він, цей чоловік, молодий? Напевне, гарний, як його батько.

Можна подумати, мене це хвилює.

Він стоїть до мене спиною, крутить в руках келих. Темноволосий, високий, одягнений в чорні штани та просту світлу сорочку, що підкреслює ідеальність тіла. Плечі тримає рівно. Дійсно, привабливий чоловік, не дарма Марина так облизувалась.